За цей рік
Архів за 2016 рік
Архів за 2015 рік
Архів за 2014 рік
Архів за 2013 рік
Архів за 2012 рік
Архів за 2011 рік

Історичний нарис про освіту міста

26.02.2011 | Розмістив: 

Автор: СТРІЛЕЦЬ Валерій Васильович

Відкриття Харківського університету сприяло розвитку народної освіти на Харківщині. У першій половині ХІХ ст. в губернії розширювалася мережа народних шкіл, збільшувалася кількість учнів початкових шкіл. У 1845 р. в губернії було всього 105 навчальних закладів.

З 1846 р. в Люботині розпочинає діяльність перша народна школа — приходське училище. Воно було відкрите на кошти сільського товариства. До нього могли вступати діти всіх верств тодішнього суспільства, як дівчатка, так і хлопчики, але не менші віком 8 років, а дівчатка — не старше 11 років. За навчання дітей ніякої плати не вводилось, але, незважаючи на це, кількість дітей, що навчалися в школі, була незначною. Учні навчались "Закону Божию по краткому Катехизису и священной истории; чтению по книгам церковной и гражданской печати и чтению рукописей; чистописанию; четырем первым действиям арифметики».[1]

Заняття в училищі розпочиналися по закінченню польових робіт і продовжувались до їх початку в наступному році, тобто не більше 4-5 місяців.

У 1868 р. у цій школі навчалося 113 хлопчиків та дівчаток, працювало три вчителі. Витрати на утримання школи на рік становили 249 крб.[2] У цьому ж році на сході селян слободи було прийняте рішення про утримання школи за рахунок місцевих зборів. Взагалі ж з моменту передачі школи земству у 1864 році кількість учнів зросла у два рази, замість одного почало працювати 3 вчителі.[3]

21 вересня 1869 р. завдяки старанням голови попечительства, купця Чуриліна у Гиївці також була відкрита початкова школа. У перший рік її існування її відвідувало 39 учнів (32 хлопчика та 7 дівчаток), першим вчителем школи був Рубанов.

Перетворення у промисловості, сільському господарстві й торгівлі, певні демократичні зрушення вимагали наявності суспільства професійно підготовлених кадрів робітників та чиновників.

Значні зміни відбулися у шкільній мережі міста. На початку ХХ ст. в Люботині були вже школи 5 типів: земські народні училища, відомчі навчальні заклади (залізничне училище),гімназія, церковно-парафіяльні школи, приватні навчальні заклади. Всього в Люботині та селах, які згодом злилися з містом, у цей період існувало 13 навчальних закладів.

Особливе місце серед них посідала гімназія, створена на громадських засадах інтелігенцією міста. 24 жовтня 1912 р. жителі Люботина звернулися до присутствія у справах про товариства та союзи Харківського губернського правління з проханням зареєструвати «Люботинське товариство освіти». Серед засновників цього товариства були: лікар, завідуючий залізничною лікарнею Євген Титович Демков, княгині Катерина Олексіївна та Людмила Миколаївни Святополк-Мирські, лікар залізничної лікарні Володимир Костянтинович Шимановський, начальник 21 дільниці служби шляхів Південної залізниці Володимир Миколайович Долінський, священик Петро Семенович Стефанов, земський лікар Мустафій (Митрофан) Федорович Афанас’єв, страховий агент Харківського губернського земства Олексій Антонович Автанділов, лікар 18 дільниці Південної залізниці Лавр Федорович Аксюк, начальник 8 дільниці служби тяги інженер-технолог Гліб Афанасійович Кустерський.[4] Головною метою і завданням діяльності цього товариства було "сприяння поширенню знань у селищах при станції Люботин та заснування середнього навчального закладу для дітей чоловічої та жіночої статі за програмою чоловічих класичних гімназій міністерства народної освіти».[5]

9 грудня 1912 р. у приміщенні Люботинського двокласного училища відбулися установчі загальні збори «Люботинського товариства освіти». На зборах були присутні 112 членів цього товариства.[6] Всього ж членами товариства на 1 січня 1913 р. значилося 193 чол.[7] На зборах було обране правління товариства, до якого ввійшли: княгиня К.О. Святополк-Мирська, завідуючий залізничною лікарнею Є.Т. Демков, страховий агент Харківського губернського земства О.А.Автанділов, земський лікар М.Ф. Афанас’єв, начальник 8 дільниці служби тяги І.К.Смаковський, начальник 21 дільниці служби колії В.М.Долінський, залізничні лікарі Л.Ф.Аксюк, В.К. Шимановський, священик П.С. Стефанов, селянин Іван Іванович Альбощій та вагонний майстер депо Люботин Микола Миколайович Хільченко.[8] Серед кандидатів у члени правління значилися: дружина лікаря Юлія Деомидівна Демкова, князь, помічник начальника 8 дільниці служби тяги Дмитро Федорович Макулов, машиніст депо Люботин Микола Іванович Подольський, дружина рахівника Південної залізниці Марія Валеріївна Гефтель (мешкала в м. Харкові) та дружина директора 1-ої Харківської чоловічої гімназії Софія Ксавер’ївна Порошина (також мешкала в Харкові). До ревізійної комісії товариства були обрані: помічник начальника 21 дільниці служби колії, інженер Володимир Миколайович Козаков, люботинський волосний писар Павло Деомидович Літкевич, місцевий землевласник Сергій Григорович Бобловський, вчитель Люботинського залізничного училища Ніл Васильович Нестеренко, машиніст депо Іван Андрійович Зуйков.[9] Правління товариства обрало головою правління лікаря Є.Т. Демкова, його заступниками — І.К. Саковського та В.М. Долінського, скарбником — В.К. Шимановського, секретарями — Г.А.Кустерського та О.А. Автанділова. Одноголосно почесними членами товариства на установчих зборах було обрано Катерину Олексіївну, Людмилу Миколаївну, Семена Миколайовича та Петра Дмитровича Святополк-Мирських та лікаря Є.Т. Демкова.[10]

Протягом грудня 1912 р. товариством була проведена значна організаційна робота: затверджено статут товариства, оформлено юридичні документи, зібрано внесків від дійсних членів товариства — 995 крб., від чотирьох довічних членів — 400 крб. та пожертвувань на будівництво приміщення гімназії — 212 крб.[11]

Зібравши до осені 1913 р. суму близько 4000 крб., правління «Люботинського товариства освіти» ухвалює рішення про відкриття "середнього навчального закладу для дітей обох полів за програмою чоловічих класичних гімназій Міністерства народной освіти».[12] Цього року почали працювати два підготовчих класи та перший клас гімназії. Розташовувались вони у найманих приміщеннях. Завідуючою гімназії з моменту її заснування до перетворення в семирічку була Інна Леонідівна Анісімова. Із розвитком гімназії збільшувався штат викладачів. У 1915-1916 рр. у гімназії працювали вчитель закону Божого, священик Миколаївської церкви П.С.Стефанов, п’ять викладачів основних предметів: Л.Д.Шустова, О.Я. Колосова, Л.Л.Ушакова, В.М.Мірошник, К.П.Чернишова, В.К.Шимановський (латинська мова), І.В.Вязмітінов (малювання), М.Г. Козак (співи), М.Я. Шагуріна, М.Л. Поготовко, Н.Д.Галаніна.[13]

Своїм існуванням гімназія зобов’язана благодійності членів «Люботинського товариства освіти», вчителів, лікарів, місцевих жителів. Так, викладач малювання та ліплення І.В.Вязмітінов з моменту створення гімназії до 1918 р. викладав ліплення безкоштовно, залишаючи платню у розмірі 40 крб. на місяць на користь «Люботинського товариства освіти».

Лікарем гімназії також безкоштовно працював Р.П.Тичинський, який працював у залізничній лікарні.

Почесна попечительниця гімназії Л.М.Святополк-Мирська виділила для будівництва гімназії земельну ділянку площею 1 дес. 520 кв. саж.[14] та передала для потреб гімназії піаніно, що дало можливість якісно навчати бажаючих дітей музиці та танцям.[15]

На загальних зборах «Люботинського товариства освіти» 15 грудян 1913 р. був розглянутий та схвалений проект будівництва власного приміщення гімназії. Вартість його складала 82000 крб. Проект передбачав поетапне будівництво. Тому збори ухвалили негайно розпочати споруджування приміщення для чотирьох класів на 19000 крб.[16]

15 травня 1914 р. відбувся молебень у зв’язку із закладкою «Люботинським товариством освіти» власного приміщення гімназії. На початок будівництва за допомогою членських внесків, концертів, пожертвувань, платні за навчання «Люботинському товариству освіти» вдалося зібрати 7106 крб.[17]

До нового 1915/1916 навчального року перший етап будівництва гімназії було завершено. Була збудована частина приміщення, яка давала можливість розмістити 7 класів, учительську, квартиру завідуючої, роздягальну та квартиру для службовців. Приміщення було збудоване двоповерховим, з центральним водяним опаленням, мало водопровід. Загальна площа будівлі по фундаменту 86.4 кв. саж., а загальна площа всіх приміщень складала 123,9 кв. саж.[18]

Всього на будівництво приміщення «Люботинське товариство освіти» використало 22381 крб., і всі будівельні роботи були здійснені за два роки.[19]

У ході будівництва приміщення гімназії перед правлінням товариства постійно стояло питання забезпечення розпочатих робіт коштами. Членських внесків членів товариства та пожертвувань на гімназію катастрофічно не вистачало. Правління товариства у 1913 р. звернулося до Валківських повітових земських зборів з проханням надати одноразову допомогу на будівництво, але клопотання було відхилено.[20] Подібне ж клопотання було відхилене і в 1914 р.[21] І лише у 1915 р., коли правління «Люботинського товариства освіти» порушило клопотання про надання одноразової допомоги у розмірі 3000 крб. для покриття боргів товариства у зв’язку з будівництвом власного приміщення, Валківські повітові земські збори на засіданні 29 жовтня 1915 р. ухвалили надати одноразову допомогу у розмірі 500 крб., яка і була внесена до кошторису витрат земства на 1916 р.[22]

У пошуках коштів правління «Люботинського товариства освіти» змушене було звернутися до іншого джерела фінансування проекту — до громадянської благодійності. Для цього влаштовувалися благодійні танцювальні вечори, ставилися спектаклі, влаштовувалися концерти. Перший благодійний концерт та танцювальний вечір було влаштовано 23 листопада 1913 р. у приміщенні двокласного залізничного училища. Цей вечір вдався, і на сторінках губернської преси один із його учасників відмічав: "Художественная часть вечера была проведена певицами, госпожами Холодной и Гулько, а также певцами гг. Макеевым и Токаревым. Две эти певицы и Макеев исполнили ряд арий, романсов и бытовых песен и своим прекрасным исполнением урасили концерт. Большое удовольствие доставил публике своими остроумными рассказами на малороссийском языке г. Перелыгин. После концерта состоялись танцы. Играл свой оркестр, организованный из железнодорожных служащих. Публика была очень довольна и выразила свою искреннюю признательность распорядителю вечера врачу Л.Ф.Аксюку, как и главному организатору».[23] Не менш вдалим був і збір коштів на будівництво гімназії. Всього на вечорі було зібрано 641 крб. 12 коп., а чистого прибутку організатори отримали 493 крб. 75 коп.[24] Такий збір для Люботина в той час був досить великим.

У подальшому подібні вечори та концерти стали традиційними. Так, лише у 1915 р. правління, вчителі та учні гімназії провели два концерти: концерт-спектакль та суто спектакль. Від всіх цих вечорів було зібрано коштів на суму 1313 крб. 06 коп., які були направлені на будівництво власного приміщення.[25]

За клопотанням правління «Люботинського товариства освіти» та почесної попечительниці гімназії Л.М.Святополк-Мирської у 1915 р. Рада Піденної залізниці встановила щорічну допомогу гімназії у розмірі 400 крб.[26]

Але і цих коштів не вистачало. Тому для будівництва приміщення гімназії правління змушене було брати позики. У «Звіті правління Люботинського товариства освіти за 1915 р.» значиться про позики правління: "... закладная И.Л.Анисимовой 5000 р., по ссуде Валковской уездной кассы мелкого кредита — 2000 р., по вексельным обязательствам Д.Б. Шлосберу — 2000 р., по расписке Ф.Д. Низовой — 945 р. 38 коп.; по счетам подрядчиков и поставщиков: А.Г.Ширина 2602 р. 77 коп., Внукова 1359 р., 84 коп., Лифшица — 450 р., артели инженеров — 312 р., Гришина 308 р. 40 коп., Валковской земской управы — 175 р. 72 коп., а всего — 15154 р. 11 коп.».[27]

На момент завершення будівництва власного приміщення гімназії правління «Люботинського товариства освіти» використало на будівництво 7226 крб. 89 коп. власних коштів та мало борги у сумі 15154 крб. 11 коп.

Досить плідною була й організаційна діяльність «Люботинського товариства освіти».

7 червня 1915 р. було затверджено "Положення про Люботинську гімназію».[28] Цей документ затвердив вищим органом управління гімназії педагогічну раду та чітко визначив розміри плати за навчання. Згідно з «Положенням...», головою педагогічної ради було призначено голову правління «Люботинського товариства освіти» В.М. Долінського. Крім нього, до педагогічної ради входили всі педпрацівники гімназії: від «Люботинського товариства освіти» — І.К.Смаковський, М.С. Надєждін, голова батьківської комісії О.А.Автанділов та священик П.С.Стефанов.[29]

Плата за навчання у гімназії визначалася в таких розмірах: у 1-3 класах по 70 крб. за рік з кожного учня; у старшому підготовчому класі — 50 крб., у молодшому підготовчому класі — 40 крб.[30]

Для досягнення кінцевої мети товариства діяли спеціально створені комісії «Люботинського товариства освіти»: будівельна, проектна, господарча, батьківська та ревізійна.

Проектна комісія була створена за пропозицією основного автора проекта гімназії, інженера В.М.Долінського, із всіх членів товариства, які бажали брати участь в обговоренні проекту побудови приміщення гімназії. На засіданнях комісії обговорювався проект будівництва та його окремі деталі з метою відповідності останнього потребам та завданням гімназії та побажанням товариства.

Будівельна комісія безпосередньо займалася питаннями будівництва приміщення гімназії та влаштуванням всього необхідного для нормального навчального процесу. Постійними членами комісії були В.М. Долінський, княгиня Л.М. Святополк-Мирська, П.М. Кабанцов, Є.І. Михайлов, А.Г.Шарін, П.С. Стефанов, І.А. Боровицький, представник від товариства О.А.Автанділов. Членами-співробітниками комісії були Р.П. Тичинський, Д.Б. Шлосберг, І.К. Смаковський, М.Ф.Афанась’єв. Головою комісії був П.С.Стефанов, секретарем — Є.І.Михайлов. Виконавцем робіт постійно працював В.М.Долінський.[31]

Господарча комісія була створена на підставі «Положення про Люботинську гімназію». До її складу ввійшли завідуюча гімназією І.Л.Анісімова, член правління Є.І. Михайлов, члени «Люботинського товариства освіти» О.І. Афанас’єва, А.Г. Шарін, князь С.М. Ерістов, член педагогічної ради гімназії П.С. Стефанов. Головою комісії було обрано П.С. Стефанова, секретарем — Є.І. Михайлова.[32] Комісія вирішувала питання поточного ремонту приміщень гімназії, завезення палива, наймання та утримування кочегарів, влаштування для дітей у гімназії гарячих сніданків, придбання парт та іншого інвентаря, необхідного гімназії.

Батьківська комісія складалася із батьків, опікунів та вихователів дітей, які навчалися у гімназії і які були членами «Люботинського товариства освіти». Головою комісії був О.А.Автанділов, його заступником — І.А.Козирєв.[33] Представниками від класів у батьківській комісії були Кабанцов, Рева, Сільванська, Босенко, Козирєв, Автанділов, Афанас’єва, Сільванський. Комісія активно співпрацювала з педагогічною радою гімназії. Серед питань, що вирішувала комісія, були вирішення питань відвідування учнями церкви, про визначення часу обов’язкового перебування учнів на свіжому повітрі, організація відвідування учнями кінематографа. Влаштовувала благодійні буфети на вечорах, що проводилися гімназією. За ініціативою комісії для потреб гімназії у 1915 р. було придбано кінематографічний апарат.

На підставі п.39 статуту «Люботинського товариства освіти» на загальних зборах 28 червня 1915 р. у зв’язку із закінченням строку повноважень ревізійна комісія була обрана у новому складі: Д.Є. Здор, І.А.Зуйков, О.М. Рева, Л.Ф. Аксюк, М.І. Подольський; кандидатами — І.А.Боровицький, Е. А. Анцуль, М.А. Анісімов. Головою ревізійної комісії було обрано Л.Ф.Аксюка, його заступником І.А.Зуйкова.[34] Головне завдання комісії полягало у контролі за використанням коштів товариства та облік майна товариства. На цих же зборах було обрано і новий склад правління «Люботинського товариства освіти».

2 липня 1915 р. на своєму першому засіданні у новому складі правління «Люботинського товариства освіти» головою правління обрало начальника 21 дільниці служби колії Південної залізниці Долінського Володимира Миколайовича, його заступниками — інженера, начальника 8 дільниці служби тяги, Івана Костянтиновича Смаковського та настоятеля Миколо-Олександрівської церкви ст. Люботин священика Петра Стефанова; скарбником — провізора та власника аптеки ст. Люботин Олександра Мойсейовича Левітаса; секретарями — міщанина, секретаря контори начальника 21 дільниці служби колії Доміана Максимовича Стеценко та міщанина, дорожного майстра 21 дільниці служби колії Петра Михайловича Кабанцова. Членами правління були відставний поручик, завідуючий матеріальним складом ст. Люботин Микола Сергійович Надєждін, вчитель гімназії Любов Дмитрівна Шустова, земський лікар Митрофан Федорович Афанас’єв, інженер, директор-розпорядник Харківського акціонерного товариства «Нова Баварія» Федір Карлович Гершгеймер, селянин, машиніст депо Григорій Павлович Шмат, селянин, машиніст депо Гаврило Андріанович Бондарєв.[35]

25 травня 1916 р. розпочало свою діяльність «Попечительсво про учнів Люботинського товариства освіти». Згідно зі статутом попечительства, затвердженого 28 березня 1916 р., "цель попечительства состоит в заботе о нуждах учащихся гимназии для детей обоего пола, содержимой Люботинским обществом просвещения. Сообразно с этой целью Попечительство:

  • а) вносит за нуждающихся всю или часть платы за учение,
  • б) доставляет им бесплатно или по удешевленной цене книги и учебные пособия,
  • в) доставляет им одежду, пищу, квартиры и медецинскую помощь и т.п.,
  • г) назначает им в исключительных случаях денежные пособия,
  • д) доставляет им возможность принимать участие в образовательных прогулках и путешествиях с разрешения учебного начальства,
  • е) строить и содержать для них общежития,
  • ж) организует для них летние колонии или доставляет им возможность поступления в такие колонии, состоящие при других учреждениях или обществах,
  • з) за удовлетворением всех нужд недостаточных учащихся Попечительство изыскивает средства для содержания помещения для учебного заведения и для постройки здания для него».[36]

До правління «Попечительства про учнів Люботинського товариства освіти» входили: князь Сергій Михайлович Ерістов (голова), Іван Миколайович Ушаков (заступник голови), вчитель Люботинського двокласного залізничного училища Карп Григорович Решетніков (секретар), письмоводитель 21 дільниці служби колії Доміан Максимович Стеценко (помічник секретаря), дружина лікаря Ольга Юліївна Афанас’єва; Петро Григорович Тимошенко, завідуюча гімназією І.Л. Анісімова, вчитель гімназії Ольга Яківна Колосова (скарбник), лікар Рамуальд Петрович Тичинський, вчитель Любов Дмитрівна Шустова.[37]

Завдяки діяльності попечительства, звільнялися від плати за навчання діти, батьки яких були призвані на війну, Люботинським кредитним товариством для дітей найбідніших селян була встановлена одна стипендія. Але повністю розвернути свою діяльність згідно статуту попечительству не вдолося у зв’язку з подіями 1917 р.

У 1915 р. в гімназії вже працювали молодші та старші відділення підготовчих класів, 1,2 та 3 класи. Всіх учнів було 133, які розподілялися по класах так:

Молодше відділення підготовчого класу 24 учня
Старше відділення підготовчого класу 23 учня
1 клас 37 учнів
2 клас 27 учнів
3 клас 22 учня

У гімназії навчалося 53 дівчинки.[38] Останні класи, з 4 по 8, не були заповнені, бо гімназія ще не встигла сформуватися.

За соціальним станом учні розподілялися так: дітей дворян було 8 чол., дітей осіб духовного звання — 2 чол., (це 7,5% від загальної кількості учнів), дітей міщан, селян та козаків — 121 чол. (92,5%).[39] Як бачимо, учні гімназії в основному походили з малозабезпечених сімей, тому підняти плату за навчання правління не могло. Близько 50% всіх дітей були із селянських родин.[40] Саме такий соціальний склад учнів змусив загальні збори членів «Люботинського товариства освіти» 7 червня 1915 р. порушити клопотання про створення попечительства для учнів.

Цінну інформацію про організацію навчально-виховного процесу в гімназії знаходимо у «Звіті правління Люботинського товариства освіти за 1915 р.». Учителем природознавства та географії постійно покласно організовувалися екскурсії в найближчі околиці Люботина. З 1915 р. традиційною стала у кінці навчального року екскурсія всіх учнів гімназії до гиївського парку Святополк-Мирських.

На Різдво постійно влаштовувалися вистави для дітей. У 1915 р. у такій виставі було задіяно 38 маленьких артистів.[41]

У жовтні 1915р. було влаштовано свято деревонасадження. Після літературного ранку, на якому учні читали прозові твори та вірші про життя, красу та користь рослин, було здійснено молебень з окропленням саджанців, і учні посадили їх у алеях садиби гімназії.[42]

З 1915 р., коли у маєтку Святополк-Мирських було влаштовано госпіталь для поранених, учні гімназії були досить частими гостями у госпіталі. Вони виступали з концертами, читали вірші воїнам і завжди були бажаними гостями. Декілька разів почесна попечительниця гімназії Л.М. Святополк-Мирська влаштовувала для дітей поїздки до госпіталю на санях.

Педколектив гімназії та члени товариства намагалися влаштовувати якомога більше різних свят та розваг для дітей, "...преследуя желание дать возможно больше бодрости и радости детской душе, чтобы помочь легче и незаметнее преодолеть скуку и трудности учения».[43] І сьогодні заслуговує на увагу така форма позакласної роботи, як влаштування у 1915 р. для учнів 3 класу вечірнього учнівського клубу, який ставив перед собою завдання «всебічно та гармонійно розвивати особу дитини шляхом різних видів розумової та ігрової діяльності». Клуб починав працювати о 17 годині вечора і закривався о 20 годині. Заняття дітей у клубі складалися із «рисования, лепки, выпиливания из дерева, чтения журналов, игр исторических, географических, в шашки, подвижных игр, пения, игры на балалайках, гитарах, пианино, гимнастики, танцев, декламирование стихов и т.д.».[44]

Люботинське товариство освіти ставило перед собою завдання: »... снискать полную симпатию к своей просветительской деятельности у всех, кому дороги интересы Родины и ее культурное процветание, и работая бескорыстно на ниве просвещения, оно видит себе высокую нравственную награду в сознании того, что созданный им рассадник света и знания даст в будущем дорогой Родине культурные силы в лице его питомцев, добрых работников и просвещенных деятелей на благо и славу своего родного государства».[45]

Крім гімназії в Люботині, у цей час продовжували існувати земські народні училища у Старому Люботині та Гиївці.

У Люботинському сільському народному училищі в основному навчалися діти селян слободи Люботин.

Складним для училища видався час наприкінці 60-х рр. ХІХ ст., коли уряд і земство відмовилися надавати кошти на утримання школи. У 1867 р. виникла загроза закриття училища. Але сільське товариство слободи не пішло на це. Із коштів товариства було виділено 175 крб. на утримання вчителя, 74 крб. на навчальні посібники. Такі суми планувалися щорічно. З кінця 60-х рр., щоб не допустити закриття школи у неврожайні роки, сільський схід прийняв рішення про створення резервного фонду на школу, до якого щорічно виділялася сума у розмірі 173 крб. 84 коп. і знаходилася у банку.[46]

Через низьку заробітну плату вчителі у 70-80-х рр. часто змінювали місце роботи. Так, 5 лютого 1876 р. вчителем Люботинського училища було призначено Павла Кравченка.[47] 27 жовтня 1878 р. на його місце було призначено студента Харківської духовної семінарії Антоновського,[48] а вже 3 лютого 1879 р. на вакантне місце вчителя була призначена дочка священика Софія Михайловська.[49] 16 вересня 1880 р. на знов вакантне місце вчителя було призначено міщанина Прокофія Яковича Коваленка.[50]

30 листопада 1883 р. сход селян слободи Люботин приймає рішення про порушення клопотання перед Валківською повітовою училищною Радою про звільнення вчителя Миколи Михайловича Лукашова, який не мав звання вчителя і не вчив дітей церковному співу, через що у церкві не було хору. Одночасно на сході було вирішено встановити зарплатню вчителю у розмірі 300 крб., щоб мати можливість запросити кваліфіковану людину.[51] 8 липня 1884 р. волосний старшина Гнат Петрович Редванський направив клопотання та виписку із рішення сходу до Валківської училищної Ради.[52] 19 жовтня 1884 р. інспектор народних училищ Валківського повіту призначив вчителем Люботинського училища випускника педагогічних курсів Харківського повітового училища Олександра Стального.[53]

У 1888 р. для Люботинського училища було збудоване нове приміщення, яке знаходилося на громадській землі. Будинок був дерев’яний, на дерев’яному фундаменті, вкритий залізом. Але вже у 1908 р. відмічалося, що головним недоліком класних кімнат училища була сирість та недостатність освітлення.[54]

Збереглися відомості про те, що 27 травня 1891 р. у Люботинському училищі екземенаційна комісія у складі голови члена училищної Ради Валківського повіту, справника С.А. Роменського, попечителя училища генерал-майора Г.Г. Альбовського, законоучителя священика Олексія Титова, вчителя Федора Стрижанова та помічника вчителя Т. Хижнякової приймала іспити у 11 дітей, які закінчили курс навчання в училищі. Учні Альбощий Павло, Віл’янський Павло, Гладухов Філарет, Зінченко Антон, Колісніченко Митрофан, Літкевич Андріан, Підченко Василь, Почепецький Василь, Тижненко Іван, Тарануха Андрій здали іспити і отримали свідоцтва. Один учень через хворобу іспити не складав.[55]

На початку ХХ ст. училище розширилося, стало двокласним з 5-річним терміном навчання та мало 5 класів-комплектів. У 1910 р. школу відвідувало 137 хлопчиків та 44 дівчинки,[56] а у 1916 р. у школі навчалося 214 дітей (147 хлопчиків та 67 дівчаток).[57]

У 1911 р. Люботинське сільське однокласне училище було перетворене у двокласне.[58]

У 1914 р. в зв’язку з початком першої світової війни було скорочено один клас-комплект. З 1908 р. попечителем училища став князь Семен Миколайович Святополк-Мирський.[59] Викладачем закону Божого в училищі був священик Іоанн Африканович Стефанов.[60] 3 жовтня 1904 р. завідуючим училища до 20-х рр. ХХ ст. працював Бут Іван Никандрович. Крім нього вчителями у школі працювали Бут Ксенія Петрівна (з 20 жовтня 1904 р.), Літкевич Олександра Никандрівна (з вересня 1908 р.), Зіменко Ганна (з вересня 19134 р.), Корсун Михайло Дорофійович (з вересня 1911 р.),[61] Авксент’єва Людмила (з вересня 1916 р.).[62]

Весь навчальний матеріал в однокласних училищах розподілявся на 3 або 4 роки, а в двокласних на — 5 років (з 1913 р. перейшли на 6-річне навчання). Із обов’язкових навчальних предметів в однокласних училищах викладались: закон Божий, російське читання, читання церковнослов’янське, письмо, арифметика в межах чотирьох основних дій.

У двокласних училищах ще викладали коротку російську історію, географію Російської імперії та всесвітню, геометрію.

Основний навчальний план кожної початкової школи могли доповнювати у залежності із запитами місцевого населення викладанням необов’язкових предметів. До них відносились співи, рукоділля, гімнастика. У «Звіті Валківської повітової земської управи по народній освіті за 1915 р.» відмічалось, що "в Люботинском сельськом двухклассном училище пение преподавалось по более обширной программе. В остальных же школах уезда обучение пение велось по слуху, дети выучивались хором петь несколько молитв и народных песен».[63] Крім того у цьому ж училищі за клопотанням батьків викладалися основи садівництва.[64] Біля училища існували розсадники і садки Валківського повітового земства.[65]

У 1915 р. учню Люботинськго двокласного училища Вовченку Стефану Семеновичу із селянської сім’ї була встановлена стипендія імені «його Імперської Величності спадкоємця Олексія» у розмірі 30 крб.[66]

Довгий час у с. Гиївка не було власного навчального закладу, хоч приходське попечительство існувало давно. У червні 1869 р. головою попечительства було обрано місцевого купця Йосипа Чуриліна, який був вихідцем із селян, був освіченою людиною, постійним дописувачем губернських газет. Тому жителі села покладали на нього великі надії у відкритті місцевої школи. Завдяки діяльності Йосипа Андрійовича вже у 1869 р. була відкрита за рахунок церковно-парафіяльного попечительства та Харківського земства (с. Гиївка входило тоді до Коротичанської волості Харківського повіту) народна школа, на відкриття якої було витрачено 900 крб.[67] У перший рік навчалося 32 хлопчика та 27 дівчаток.[68] У перші два роки існування школи її викладачем був Рубанов, пізніше Созонт’єв Ілля Прокопович, який закінчив курси Харківської духовної семінарії.[69] Приміщення школи було дерев’яним, вкрите соломою, складалося із трьох кімнат: передньої, класу та кімнати для вчителя. Школа знаходилася на площі в селі, поряд з сільською розправою, шинком та бакалійною лавкою. На утримання школи земство виділяло щорічно 170 крб., а сільське товариство — 140 крб.[70] Але цих коштів було замало для утримання школи. Тому Й.А. Чурилін, як гласний Харківського повітового земства, сприяв залученню благодійних внесків. Декілька років на утримання школи по 50 крб. виділяли колишній власник Гиївки М.В. Маслович та Є.С. Дем’яненкова. Відомий у Харківському повіті меценат Є.С. Гордієнко виділив 300 крб. на потреби школи. Надавала кошти на утримання Гиївської школи і Х.Д. Алчевська.[71]

Наприкінці 1893 р. сільське товариство обрало попечителем школи Д.І.Святополк-Мирського, який багато зробив для розвитку школи.[72] Після його смерті попечителем школи стала Катерина Олексіївна Святополк-Мирська. Вона була частим гостем у школі, постійно була присутня на випускних іспитах, надавала значну допомогу в утриманні школи, поповненню її навчальними посібниками та книгами.[73]

Постійно збільшувалася кількість учнів школи, що видно із наведеної нижче таблиці:[74]

Рік Всього учнів У тому числі:
хлопчиків дівчаток
1869 39 32 7
1871 41 29 12
1884 57
1887 47
1888 53
1890 55
1892 65 43 22
1898 105 66 39
1908 176 117 59
1909 202 129 73

У 1892 р. вчителями Гиївської школи працювали Микола Олександрович Щепінський,[75] І.А. Козирєв та М.Ф.Омельченко.[76] Школа мала невеличку бібліотеку, яка нараховувала 100 книг, та виписувала журнал "Вестник Красного Креста".[77]

У 1902 р. Гиївське початкове народне училище взяло участь у харківській повітовій сільськогосподарській та кустарно-промисловій виставці. На виставці експонувалися відомості про училище, розклад уроків та екзаменаційні роботи учнів, які були внесені до каталогу виставки.[78]

За бажанням почесної попечительниці К.О. Святополк-Мирської Гиївська школа у 1902 р. була переведена у просторий кам’яний будинок, в якому розташовувалися класні кімнати та квартири вчителів, що дало можливість відкрити 4 відділення, яке відвідувало 43 учні.[79] Перехід у нове приміщення школи відбувся 1 жовтня 1902 р. Цього дня у новому приміщенні школи було здійснено урочистий молебінь, на якому були присутні князь Петро Дмитрович та Катерина Олексіївна Святополк-Мирські та їх гості, серед яких знаходилися і відомі історики Олександр Платонович та Іван Платонович Барсукови.[80] На цьому святі князь та княгиня Святополк-Мирські пожертвували гроші на будівництво нового приміщення для школи.[81]

У 1903 р. за клопотанням Гиївського сільського товариства школа була перетворена у двокласну.

З 1905 р. школа розмістилася у новому приміщенні, яке було збудоване за кошти Харківського повітового земства, сільського товариства та пожертв приватних осіб. Найбільшу фінансову допомогу у побудові школи надали П.Д.Святополк-Мирський та Й.А.Чурилін. Новозбудоване приміщення було цегляним, під черепичним дахом, з дерев’яною підлогою. Було влаштовано три класні кімнати, вчительська, кухня; біля школи знаходилися і три квартири для вчителів. Всього у школі працювало чотири вчителя. У 1908 р. фонд бібліотеки училища становив 830 екземплярів книг.[82] Учням додатково викладали співи, гімнастику та рукоділля. Завідувачем школи був Щепінський М.О.[83]

Приміщення Люботинського та Гиївського початкових училищ довгий час знаходились в одних приміщеннях з сільськими розправами. Це сусідство погано позначалось на діяльності цих навчальних закладів. "Школы становятся как бы постоялым двором: один приходит, другой уходит, слышатся шум, брань, бывают нередко драки и экзекуции, случается, что некоторые крестьяне входят в школу и своими неуместными фразами нарушают правильность занятий».[84]

За рішенням Валківського повітового земства у 1902 р. у пристанційному селищі станції Люботин було відкрите початкове однокласне трирічне народне училище, яке часто називали Яловенківським або Люботинським другим.

Спочатку воно розміщувалось у найманому приміщенні на сучасній Комсомольській площі, там, де донедавна розташовувались їдальня відділу робітничого постачання Південної залізниці та магазин «Олександра». Шкільна будівля була дерев’яною, вкритою залізом. У ній знаходилася одна класна кімната розміром 5,7×7,8 м. Але, як відмічали тодішні перевіряючі, основними недоліками шкільного приміщення було те, що воно було сирим і темним, а тому не відповідало санітарним нормам. З часом із збільшенням кількості учнів було орендоване ще одне приміщення, яке пристосували під школу.[85]

Першою вчителькою цього народного училища була Енвальд Олександра Олексіївна, яка отримала освіту у Харківському єпархіальному училищі. Олександра Олексіївна походила із сім’ї священиків. Коли її призначили на посаду вчителя Яловенківського початкового народного училища, їй було всього 22 роки, але вона вже мала чотирирічний педагогічний стаж.[86] У 1908 р., коли школа розширилась і в ній уже навчалось 102 хлопчика та 39 дівчаток, Олександра Олексіївна стала завідуючою школи.[87] На цій посаді вона працювала до 1920 року.

У 1912 р. Валківське повітове земство вирішило збудувати нове приміщення для Яловенківського початкового училища. На будівництво школи із Пересічанського цегельного заводу було завезено 250 тисяч цеглин. Наприкінці 1913 р. будівництво двоповерхового приміщення школи в основному було закінчене, але заняття в ньому розпочалися лише у вересні 1914 р., коли були повністю обладнані всі шкільні приміщення.

На першому поверсі класних кімнат не було, тут знаходилися квартири вчителів, роздягальня та кухня. На другому поверсі було чотири класні кімнати та вчительська кімната. У 1914/1915 навчальному році, крім завідуючої, у школі працювали Маковецька Марія Хрисантівна та Пилько Меланія Яківна,[88] а з нового 1915/1916 навчального року педколектив школи поповнився ще однією вчителькою — Камінською Анастасією Тимофіївною.[89] З моменту заснування школи і до 1917 р. законоучителем школи був священик Троїцької церкви Титов Олексій,[90] який доводився родичем завідуючої Енвальд. З 1908 р. і до революції попечителем училища був місцевий землевласник Гладченко Петро Пантелеймонович.[91]

Закінчило навчання у школі весною 1915 р. 164 учні (87 хлопчиків та 74 дівчаток).[92] З нового навчального року однокласна школа в Яловенковім рішенням Валківського повітового земства була перетворена із трирічного курсу в чотирирічний. Це привело до збільшення учнів. Весною 1916 р. школу відвідувало 242 учні.[93] Навчання в школі проводилося лише російською мовою, українська мова заборонялася. Обов’язковими навчальними предметами були закон Божий, читання та письмо, арифметика. Крім основного курсу, у різні роки у школі викладалися необов’язкові предмети — співи та рукоділля для дівчаток.

У 1915/1916 навчальному році заняття в школі розпочалися раніше звичайного — 5 вересня. Викликане це було тим, що у зв’язку з воєнними діями на фронтах першої світової війни до м. Люботина прибуло багато біженців із західних областей, а тому для них на кошти Валківського відділення Тетянинського комітету було відкрите у Яловенківському початковому народному училищі спеціальне відділення для навчання дітей-біженців. Цього ж року неподалік від школи у найманому приміщенні було засноване ще одне училище для польських дітей-біженців. Утримувалося останнє на кошти Центрального Обивательського Комітету губерній Царства Польського. Викладання в ньому велося на польській мові.[94]

Крім земських народних училищ, в Люботині в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. існували відомчі та приватні навчальні заклади. До них відносилися Люботинське залізничне двокласне училище, відкрите у 1884 р. Це був перший учбовий заклад, відкритий на Харківсько-Миколаївській залізниці і найбільший на початку ХХ ст. у Валківському повіті за кількістю учнів. Відкриваючи його, правління Харківсько-Миколаївської залізниці переслідувало мету: "...ввиду отдаленности и переполнения земских приходских и т.п. училищ, дать возможность первоначального обучения детям железнодорожных служащих и подготовить их в технические железнодорожные училища, которые находятся в Кременчуге и Николаеве».[95]

Училище розташовувалося у 4 будівлях, із яких дві були кам’яні, а дві — дерев’яні. Приміщення училища будувалися поступово із ростом самого училища. Так, друге приміщення було відкрите у 1896 р., третє — у 1903 р., четверте — у 1908 р.[96] У1908 р. приміщення училища складалися з 12 кімнат загальною площею 105,63 кв. саж.

З вересня 1897 р. і до революції завідуючим училища був Яків Степанович Стефанов (він же вів уроки гімнастики),[97] законоучителями в училищі працювали священики Петро Семенович Стефанов, Дмитро Порфирович Шопотов (з 1916 р., біженець) та діакон Олександр Миколайович Ліницький, вчителями працювали П.І.Резніков, І.І. Уланов, Л.М. Резнікова, В.В. Стефанова.[98]

З 1898 р. почесним блюстителем училища був Ф.К. Гершгеймер.[99]

Навчання в училищі здійснювалося за такими навчальними планами:[100]

Назви предметів І відділення ІІ відділення III відділення ІV відділення V відділення
Закон Божий 3 3 3 3 3
Російська мова 7 8 7 7 6
Слов'янська мова 3 2 2 1 1
Арифметика 6 6 6 5 6
Малювання 2 2 1
Чистописання 3 3 3 1 1
Рукоділля 3 3 3 3 3
Співи 3 3 3 3 3
Гімнастика 3 3 3 3 3
Креслення 1 1
Геометрія 1 2 2
Природознавство 1
Історія 2 2
Географія 2 2
Всього годин на тиждень 33 33 33 33 33

Як бачимо з навчальних планів, в училищі додатково викладали співи, рукоділля, малювання та гімнастику. До речі, це один з двох у Валківському повіті навчальних закладів, де гімнастика викладалася в усіх класах і в усіх відділеннях. З 1909 р. в училищі для дівчаток було введено викладання крою та шиття.[101]

Навчання у залізничному училищі було платним. Вартість плати для різних категорій населення була різною. Із наведеної нижче таблиці[102] видно, що вона була диференційована в залежності від заробітної плати, яку отримували батьки та опікуни:

Заробітна плата батьків Річна плата за навчання (у карбованцях):
За 1 дитину За 2 дитини За 3 дитини
До 240 крб. 3 5 6
240-360 крб. 6 10 12
361-480 крб. 9 15 18
481-600 крб. 12 20 24
601-720 крб. 15 25 30
721-840 крб. 18 30 36
846-960 крб. 21 35 42
960-1080 і більше 24 40 48
До 25 крб. (поденні) 0,25 в місяць 0,25 в місяць 0,3 в місяць
Для незалізничників 0,6 в місяць 1,2 в місяць 1,8 в місяць

Вартість навчання одного учня в залізничному училищі була досить великою серед залізничних училищ Харківсько-Миколаївської залізниці і становила 16 крб. 70 коп.[103]

Динаміка росту залізничного училища на початку ХХ ст. була такою:[104]

Рік Всього учнів У тому числі:
хлопчиків дівчаток
1885 60 44 16
1904-1905 227 155 72
1907-1908 431 276 155
1.1.1909 455 293 162
1914 433 204 229
1915/1916 589 325 264

З 1897 р. при залізничному училищі було створено гуртожиток для учнів, що дало можливість навчатися дітям із віддалених хуторів та із залізничної лінії. У гуртожитку проживали лише хлопчики — діти залізничників і користувалися за плату 5 крб. в місяць повним утриманням за виключенням одягу.[105] Кількість дітей, які проживали в гуртожитку училища, була найбільшою по Харківсько-Миколаївській залізниці і становила 40-55 учнів.

На базі залізничного училища працювали недільна школа, вечірні курси для робітників, курси креслення, гуртки та групи із влаштування розваг.

З 1907 р. було створено «Товариство допомоги учням, дітям службовців Південної залізниці», яке надавало допомогу в навчанні дітей малозабезпеченим залізничникам і в Люботині.[106] Членами попечительства Люботинського залізничного двокласного училища з 1907 р. були Я.С. Стефанов, Л.Ф.Аксюк, П.А.Гладков, Є.Т. Демков.[107]

На початку ХХ ст. почали з’являтися в Люботині й перші приватні навчальні заклади. Крім Люботина, у Валківському повіті більше ніде подібних закладів не існувало. У 1907 р. було відкрито відразу три приватних навчальних заклади: приватне освітнє училище при станції Люботин Г.П.Воронової, приватне освітнє училище Г.Г.Фіолетової та училище О.А. Нестеренко.[108]

Приватне училище Г.П. Воронової розташовувалося у найманому приміщенні і складалося із двох класних кімнат. Наймалося приміщення власницею за 72 крб. в рік. Викладачем працювала сама Воронова, яка приїхала з Москви, за соціальним станом — міщанка, 45 років, мала стаж педагогічної діяльності 22 роки, сама закінчила народне училище. У 1908 р. в училищі навчалося 9 хлопчиків та 16 дівчаток[109], у 1909 р. кількість учнів збільшилася до 30 чоловік (12 хлопчиків та 18 дівчаток).[110]

У 1910 р. приватне училище було створене М.Березанем,[111] у 1911 р. — З.Полуян,[112] у 1912 р. — училище В.М. Гавенко.[113] Усі ці навчальні заклади утримувалися власниками за рахунок плати дітей за навчання. Ця плата коливалася від 1 до 3 крб. в місяць за кожного учня. Але коштів цих було замало для існування приватних училищ. Училища О.А. Нестеренка, З. Полуян, М. Березаня працювали лише один рік, незважаючи на те, що училище Березаня набрало 56 учнів (43 хлопчика та 13 дівчаток).[114] Училище Г.Г. Фіолетової проіснувало 2 роки і через матеріальні нестатки було закрите. У 1912 р. закрилося приватне училище Г.П. Воронової, яке проіснувало найдовше — 5 років. У 1916 р. були припинені заняття в приватному училищі В.М.Гавенко,[115] але вже у 1917 р. воно відновило роботу.[116]

У Старому Люботині продовжувала існувати церковно-парафіяльна школа при Вознесенській церкві. Школа була однокласною, мала три відділення, повний курс навчання у школі тривав три роки. У 1916 р. у ній навчалося 25 дітей (16 хлопчиків та 9 дівчаток). Викладачем закону Божого у школі був священик Вознесенської церкви Іоанн Африканович Стефанов.[117]

З 1893 р. у пристанційному селищі Люботин розпочала свою діяльність ще одна церковно-парафіяльна школа. Розташовувалася вона в окремому приміщенні. Після відкриття залізничної церкви школа перейшла під патронат церкви. Для неї у 1905 р. церква побудувала окреме приміщення. У 1908 р. в школі навчалося 32 учні (30 хлопчиків та 2 дівчинки).[118]

Мережа позашкільної освіти дорослого населення у Люботині складалася із недільних шкіл, вечірніх та повторних класів, народних читань та народних бібліотек.

Недільна школа з 1895 р. існувала при Люботинському двокласному залізничному училищі. Положення про початкові народні училища прирівнювали недільні школи до загального типу початкових навчальних закладів з чітко визначеним завданням: «стверджувати в народі релігійні і моральні поняття і поширювати початкові знання». Вони призначалися для робітників та ремісників, які не мали можливостей одержати освіту звичайним способом. Над ними встановлювався шкільний нагляд міністерських чиновників, а з 1891 р. ще й духовного відомства. Заняття у недільній школі в Люботині проводилися з дозволу єпархіального начальства і велися законоучителем та вчителями залізничного училища.

Завідував недільною школою начальник четвертої дільниці служби колії Південної залізниці. Посібниками для читання слугували твори, схвалені Вченим комітетом МШС, та книги духовного змісту, схвалені Святим Синодом. Під час проведення занять використовували «волшебные фонари»,[119] за допомогою яких читання релігійних книг супроводжувалось «пояснительными туманными картинками».[120]

В училищі з 1 грудня 1898 р. почали працювати вечірні курси для дорослих, щоб навчити грамоті та основним правилам арифметики.[121]

Наступного року на ст. Люботин були відкриті курси креслення і малювання для дорослих робітників. Курси також працювали при залізничному училищі на підставі затверджених попечителем Харківського навчального округу 19 вересня 1900 р. правил та згідно із затвердженими 5 жовтня 1900 р. програм.

На курсах викладалися геометричне креслення, проекційне креслення, технічне креслення, малювання, геометрія та арифметика.[122]

Викладачами курсів працювали вчителі залізничного училища, завідував і спостерігав за курсами начальник IV дільниці служби колії Харківсько-Миколаївської залізниці.

Плата за навчання не встановлювалася, курси утримувалися на кошти Харківсько-Миколаївської залізниці. На курси приймали лише грамотних робітників, яким виповнилося 16 років.[123]

У листопаді 1913 р. у хут. Яловенковім була відкрита жіноча професійна школа крою, шиття та елегантних вишивок Оксани Василівни Грибової.[124] Як записано у статуті, основною метою діяльності курсів було: "Приготовить опытных учительниц рукоделия, мастериц белошвейного и дамско-портного ремесла".[125] До школи приймалися дівчата з 12 років, які вміли читати та писати. Курс навчання був розрахований на 4 роки. Навчання було платним — 50 крб. в рік.[126] У школі працювала майстерня з ремонту верхнього одягу.

У травні 1916 р. відбувся перший випуск зі школи. Випускні іспити склали сім учениць, дві з яких вже восени 1916 р. отримали місця викладачів в народних училищах Вовчанського повіту.[127]

23 листопада 1916 р. О.В. Грибова звернулася із листом до Харківського губернатора, в якому повідомляла "...находящаяся в Люботине профессиональная школа учрежденная мною закрыта, ввиду того, что ученицы были из населения преимущественно бедного и у многих забрали на войну отцов и братьев, на иждивении которых жили ученицы. Плату увеличить не могла, а личных средств нет, поэтому вынужденно закрыла школу».[128] Після закриття школи О.В. Грибова перейшла працювати завідуючою Вовчанським земським ремісничим училищем та інспектором професійної освіти Вовчанського повіту.[129]

У 1906-1917 рр. у Люботинському двокласному сільському училищі влаштовувалися загальноосвітні народні читання та спеціальні читання. Більше проводилося останніх, які стосувалися землеробства, садівництва та інших питань сільського господарства. Ініціатором народних читань був завідуючий училищем І.Н.Бут, який сам у вільний час захоплювався землеробством, садівництвом та бджолярством.

Підводячи підсумки, необхідно зазначити, що історія розвитку народної освіти міста Люботина має не лише загальні риси, характерні для всієї Харківської губернії, але й конкретні. Останні полягають в тому, що рівень початкової освіти в Люботині був значно вищий, ніж у Валківському повіті загалом та й багатьох містах губернії. Рідко зустрічалася і така кількість типів навчальних закладів в одному населеному пункті. Збільшення чисельності інтелігенції у місті в кінці ХІХ — на початку ХХ ст., яке пов’язане з розширенням залізничного вузла Харківсько-Миколаївської залізниці та перетворенням міста в дачне поселення харків’ян, призводить до швидкого росту не тільки кількості учнів, а й кількості навчальних закладів. Лише протягом неповних двох десятиліть ХХ ст. з’явилося 8 із 13 навчальних закладів міста.

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. у існуючих навчальних закладах почали з’являтися шкільні бібліотеки.

З моменту відкриття у 1884 р. Люботинського залізничного двокласного училища в ньому існували учнівська та учительська бібліотеки. Вони були одними з найбільших серед бібліотек залізничних училищ Харківсько-Миколаївської залізниці. У 1905 р. учнівська бібліотека нараховувала 1453 екземплярів книг, а вчительська — 495 книг.[130]

16 березня 1897 р. у Гиївському початковому училищі також була відкрита бібліотека. Розташовувалася вона у приміщенні Гиївського сільського товариства. Завідував бібліотекою вчитель училища. Через два роки в бібліотеці налічувалося вже 505 книг.

Наступного року відкрилася бібліотека у Люботинському однокласному народному училищі в Старому Люботині. Завідування бібліотекою взяв на себе Іван Никандрович Бут. У 1915 р. в бібліотеці налічувалося 1197 книг та 280 читачів.[131]

Із створенням Яловенківського училища також була влаштована бібліотека, якою завідувала О.О. Енвальд.[132] У 1912 р. Валківська повітова земська управа влаштувала в училищі одну із семи в повіті районну учительську бібліотеку, яка була забезпечена найновішими посібниками з методики викладання різних предметів.[133] У 1915 р. у цій вчительській бібліотеці налічувалося 748 книг.[134] Фондами бібліотек при народних училищ, крім учнів та вчителів, користувалося й місцеве населення. Так, у Люботинському двокласному сільському училищі із 280 читачів у 1915 р. 141 відносився до категорії місцевих жителів.[135]

Нова влада прагнула підпорядкувати своїм інтересам діяльність усіх культурно-освітніх та мистецьких закладів. Протягом громадянської війни склалася ціла система культурно-освітніх закладів, пристосована для проведення політичної лінії правлячої більшовицької партії.

1917-1923 рр. відзначені корінною ломкою старої системи народної освіти, пошуками нових форм, які б відповідали характеру і завданням політичних режимів, що утверджувалися в Україні.

У період окупації Люботина і Валківського повіту австро-німецькими військами у м. Валках було утворено Валківську спілку вчителів та діячів народної освіти,[136] яка ставила такі завдання у своїй діяльності: сприяння корінній реорганізації справи народної освіти Української держави на принципах свободи, демократизації та децентралізації її управління; захист прав вчителів; забезпечення участі вчителів у державній та громадській діяльності, захист майнових інтересів, організація суду честі, сприяння підвищенню загальноосвітнього та спеціального рівня членів спілки. Одним із пріоритетних завдань спілки було проведення українізації шкіл повіту. Ця спілка розробила орієнтовні програми з викладання української мови та історії України. Викладання історії України розпочиналося з другого класу чотирирічної школи і мало на меті познайомити дітей з найвизначнішими особами рідної історії.[137] Підпорядковувалися навчальні заклади у цей час відновленим земствам. У Люботинському першому училищі (хут. Яловенків) працювали вчителі Енвальд А.О., Пілько М.Я., Маковецька М.Х., Калминська А.Т.; у Люботинському другому училищі (Старий Люботин) — Бут І.Н., Бут К.П., Літкевич О.М., Зіменко Г.І., Яловенко О.Д., Авксент’єва Л.С., Стефанова Є.І.[138]

Розпорядженням Директорії УНР від 10 грудня 1918 р. місцеві органи влади зобов’язувались негайно відновити повітові освітні шкільні ради, яким і передати всі питання управління навчальними закладами на місцях.[139]

Соціальний стан учительства значно погіршився. При підвищенні цін приблизно на 4500%, заробітна плата вчителів виросла лише на 500%.[140] Більшу, ніж вчителі, зарплату отримували працівники поштово-телеграфної контори, листоноші і навіть некваліфіковані робітники (різноробочі).[141]

Радянська влада прагнула будувати принципово нову школу, повністю відкидаючи не лише дореволюційний досвід, а й надбання Центральної Ради.

У 1919 р. українізація народної освіти була перервана. Радянська влада основну увагу звертала на соціальне реформування школи, підпорядкування її завданням «комуністичного виховання». В усіх навчальних закладах були обрані шкільні ради, які були затверджені 28 лютого 1919 р. на засіданні Люботинського волвиконкому.[142]

У школах також було ліквідовано викладання закону Божого, необов’язковим було вивчення латинської мови. З’явилися нові дитячі організації: 1) юнацьке сільськогосподарське товариство, що ставило своєю головною метою поширювати сільськогосподарські знання та застосовувати їх у практичній діяльності при занятті садівництвом, городництвом, бджільництвом, квітникарством (діяло в школі Старого Люботина); 2) дитяча культурно-освітня організація з метою сприяння розвитку вихованості та організованості дітей; 3) дитячий кооператив (колишня гімназія).[143] У навчальних закладах були створені клуби, які займалися постановкою вистав, влаштуванням вечорів, співбесід, зборів. Було введено учнівське самоврядування, обрані учнівські комітети.[144] У Люботині на початку 1919 р. з ініціативи вчителів була створена вчительська організація із представників усіх шкіл Люботинської волості, яка працювала у тісному контакті з відділом народної освіти і ставила за мету однотипове запровадження усіх директив в навчальних закладах волості, розробка різних кошторисів з питань функціонування шкіл.[145]

У липні 1919 р. Раднарком УСРР схвалив «Положення про єдину трудову школу Української СРР», за яким у республіці вводилося безоплатне навчання і обов’язковість його для всіх дітей віком від 7 до 16 років. Уряд УСРР старанно копіював відповідні акти у галузі народної освіти, що впроваджувалися в Росії, у тому числі й очевидне безглуздя: положення про перетворення школи в «самообслуговуючу школу-комуну, яка ґрунтується на вільному вихованні». Передбачалося скасування п’ятибальної системи в оцінці знань учнів, відміна домашніх завдань та екзаменів. Заборонялися будь-які покарання учнів у школі.[146] Ці сумнівні нововведення були навіяні загальною політичною ситуацією, впровадженням «воєнно-комуністичних» начал у всіх формах суспільного життя.

Ідея школи-комуни знайшла підтримку серед учительства Люботина. На загальних зборах вчителів Люботинського району було вирішено на комуністичних началах обробляти ділянку землі. Діяльність цієї комуни її засновникам бачилась такою: «При расположении этого участка рядом с участком для ученической коммуны представится возможность учителям руководить ученической обработкой земли. Эта организация в своем естественном развитии потребует уже в скором времени создания коммунальной учительской столовой с одной стороны и организации, по меньшей мере, горячих завтраков для учащихся с другой. В дальнейшем развитии эта организация, пройдя предварительный этап в виде «Дома учителя» и «Дома ученика», придет к созданию общей учительско-ученической школьной коммуны. Это подведет к фактическому слиянию учеников и учителей с одной стороны, школы и коммуны с другой — в одно единое целое, чем и осуществит один из принципов единой трудовой школы.

Для осуществления изложенных принципов решено:

  1. Организовать на коммунистических началах обработку земли;
  2. Эту обработку осуществить на следующих основаниях:
    • все работы ведутся совместно всеми трудоспособными членами коммуны;
    • расходы по организации коммуны и первоначальные расходы на обработку земли вести пропорционально количеству едоков;
    • собранные продукты поступают в коммунальную учительскую столовую, лицам же не имеющим возможности пользоваться столовой, продукты выдаются пропорционально едокам по гигиеническим нормам;
    • орудия обработки и семена приобретаются на средства коммуны и считаются ее собственностью;
    • в остальном руководствоваться нормальным уставом коммуны.«[147]

Для здійснення перелічених цілей вчителі порушили клопотання про виділення комуні 5 дес. орної землі біля цегельного заводу по дорозі в Байрак та 1 дес. під городи з колишніх земель Порай-Кошиця.[148] До президії комуни були обрані М. Шершень, О. Панкеєв, В. Сивоконь. До учительської комуни записалися 10 вчителів (18 робітників, 29 чоловік). Серед членів школи-комуни були К. Решетніков, В. Козінер, В. Табарчук, Н. Романенко, І. Ліоренс та інші.[149]

Процес перебудови системи навчання проходив дуже важко, бо педагогічні кадри складалися, в основному, з учителів старої школи, які не зразу могли сприйняти дух радянської педагогічної думки. А нова система, нові тенденції ще не використовувалися. Та все ж ідеї політехнізму, хоча й з труднощами, утверджувались: крім загальноосвітньої та трудової підготовки, багато уваги приділялося фізичній та естетичній підготовці, технічній творчості, політичній суспільній діяльності, розвиткові колективізму.

У 1919 р в Люботині діяли такі навчальні заклади: Яловенківське однокласне 4-х комплектне народне училище (голова шкільної ради О. Енвальд);[150] Старолюботинське двокласне народне училище (в школі навчалося 523 учня, працювало 9 вчителів);[151] Трудолюбівське однокласне 4-х комплектне народне училище (навчалося 187 дітей);[152] Камишеватське (в районі селища «Водяне») однокласне однокомплектне народне училище (існувало з 1917 р., навчалося 289 дітей, працювало 4 викладачі).[153] Крім того існувало двокласне залізничне училище, яке було підпорядковане Південній залізниці та Люботинська гімназія. Остання згідно рішення відділу освіти Валківської повітової Ради робітничих, селянських та червоногвардійських депутатів від 24.02.1919 р. перейшло з 1 січня 1920 р. у підпорядкування відділу народної освіти.[154]

Через епідеміологічну ситуацію, що склалася, припинялися заняття в усіх навчальних закладах Люботинської волості з 3 січня по 1 лютого 1920 р.[155]

У лютому 1920 р. Люботинський відділ народної освіти відкрив дитячі їдальні в Старому Люботині на 300 чол. та в районі залізничної станції Люботин на 1000 чол.[156]

Після переходу Люботинської гімназії до Валківського повітового відділу народної освіти вчителі зіткнулися із значними труднощами. До травня 1920 р. не видавали продуктового пайка на тій підставі, що вони вчасно не були внесені до списків.[157]

У 1920 р. була зроблена нова спроба створити життєздатну радянську систему народної освіти. Усі нижчі й середні державні, громадські й приватні школи України реорганізувалися в єдину загальноосвітню трудову семирічну школу, що мала два ступені: 1-4 класи та 5-7 класи. Після закінчення семирічки випускники могли продовжувати навчання у середніх професійно-технічних школах.

5 травня 1920 р. у Люботині відбувся волосний з’їзд вчителів всіх навчальних закладів волості для визначення напрямків діяльності щодо введення принципів єдиної трудової школи. Всі вчителі були розподілені на комісії, які відповідали визначеним предметам, що викладалися в школі: філологічна, математична, історична, соціальних наук, природничо-географічна, фізичного виховання, естетичного виховання та з питань викладання сільського господарства.[158] Кожна така комісія розробила методи та форми викладання цих предметів за принципами нової школи.

На з’їзді визначалося, що більшість вчителів волості співчуває ідеї єдиної трудової школи-комуни, але серед них є і група співчуваючих лише народній школі та радянській владі.[159]

У 1920 р. у Люботинській волості знаходилися Люботинська семирічка № 1 (Старий Люботин); Люботинська семирічка № 2 (колишнє залізничне училище); Люботинська семирічка № 3 (колишнє вище народне училище); Люботинська семирічка № 4 (колишня гімназія); Камишеватська семирічка, Трудолюбівська семирічка та Яловенківська семирічка. У всіх навчальних закладах Люботинської волості працювало 105 вчителів.[160]

Цього ж року радянська влада, нарешті, розгорнула компанію впровадження в школах УСРР української мови. 7 вересня 1920 р. Валківський повітовий відділ народної освіти надіслав до шкіл Люботина наказ, в якому зазначалося: "...всім перейти на навчання виключно українською мовою, російська мова, як прикладна, вводиться лише у старших класах; до початку навчального року в усіх школах обрати шкільні ради".[161]

У школах поступово вводилися елементи трудової діяльності — прибирання класів та територій шкіл. У цей час почали з’являтися дитячі трудові сільськогосподарські комуни, в яких проводилися різні сільськогосподарські роботи. Діяльністю учнів керували досвідчені вчителі.[162]

Для учнів шкіл Люботинської волості відділом народної освіти виконкому влаштовували екскурсії до Харкова та його околиць, відвідували музеї, виставки, зоопарк. Щонеділі влаштовувалися безкоштовні дитячі кінематографічні сеанси, які викликали зацікавлення не тільки дітей, а й дорослих.[163]

На підставі рішення Валківського повітового виконкому від 19 травня 1920 р. представники Люботинського волвиконкому вилучили з усіх шкіл ікони й передали їх священикам місцевих церков. Із шкільних бібліотек були вилучені книги релігійного змісту.[164]

На засіданні Люботинського виконкому 5 вересня 1920 р. завідуючим відділом народної освіти було обрано вчителя Сивоконя.[165]

Зважаючи на особливі умови Люботина та стану освітніх закладів, у серпні 1920 р. за ініціативою волвиконкому було створено колегію вчителів Люботинської волості у складі Шаронової, Чефранової та Енвальд О.О.[166] На цю колегію покладалися завдання з координації всіх питань освіти Люботинської волості.

Одним із важливих питань культурно-освітньої роботи радянської влади була ліквідація неписьменності серед дорослого населення. У березні-квітні 1921 р. школи з ліквідації неписьменності були відкриті в Старому Люботині, у Соломахівці та Байраці (за сприяння радгоспу), на хут. Зіньки (за сприяння сільгоспу), в с. Гиївка.[167] За ініціативою культурно-освітньої комісії Учкпрофсоюзу для залізничників у приміщенні гуртожитку залізничного училища була також влаштована школа з ліквідації неписьменності.[168]

Розв’язання завдань щодо ліквідації неписьменності в Люботині було пов’язане з величезними труднощами. Не вистачало найнеобхіднішого — букварів, олівців, чорнил, паперу. На відміну від інших регіонів проблеми учительських кадрів у нашому місті не було.

За ініціативою училищного відділу Південної залізниці у липні-серпні 1920 р. на колишній дачі Мацко було влаштовано зразкову школу для невстигаючих учнів.[169]

Крім шкіл у зазначений період у Люботині існували Люботинський залізничний соціально-економічний технікум, Люботинські ремісничі курси для підлітків при паровозному депо Люботин, Люботинська телеграфна школа.[170]

Люботинський залізничний соціально-економічний технікум був організований наприкінці 1920 р.[171] Першим директором технікуму був Сивоконь В.К.[172] Технікум був підпорядкований відділу професійної освіти Південної залізниці. Програми навчання у технікумі були розраховані виключно на ознайомлення з експлуатаційно-господарською частиною залізниці. Навчальна частина була поставлена добре. У матеріалах інспекції училища у 1921 р. зазначалося, що "Как нигде заметна сознательная школьная дисциплина и прекрасные отношения учащихся с преподавателем. Преподаватели заинтересованы своей работой, потому техникум и работает так интенсивно. Единственным недостатком работы было отсутствие научных кабинетов и библиотеки".[173]

З метою підвищення культурного рівня залізничних робітників, більш свідомого їх ставлення до справи розвитку залізничного транспорту у лютому 1921 р. відділом професійної освіти Південної залізниці на ст. Люботин були відкриті курси технічної грамотності. Термін навчання на курсах — 4 місяці. Передбачалося вивчення російської мови, математики, малювання, креслення, основ залізничної справи та політграмотності.[174]

Перший випуск 30 курсантів Люботинської телеграфної школи відбувся у вересні 1921 р.[175]

За ініціативою місцевого комітету працівників освіти 10 грудня 1921 р. були відкриті курси працівників освіти. Їх відкриття було викликане відсутністю досвідчених керівників соціального виховання дітей. Навчальний план курсів був розрахований на місяць.[176]

Процес перебудови школи в Україні на початку 20-х рр. значно ускладнювався господарськими труднощами, викликаними розрухою та злиднями, заподіяними у роки війни та іноземної інтервенції. З’явилася величезна кількість безпритульних дітей. Тому у мережі навчальних закладів з’явилися дитячі будинки, трудові комуни, які охоплювали значну кількість безпритульних дітей.

Перший дитячий будинок у нашому місті було відкрито у квітні 1919 р. у колишньому маєтку Порай-Кошиця.[177] Більше всіх від волвиконкому ним опікувався А.І. Фісак. З окупацією Люботина денікінцями дитячий будинок припинив своє існування.

Влітку 1920 р. у цьому приміщенні була влаштована дитяча колонія на час літніх канікул.[178]

На виконання постанов радянського уряду дитячий будинок в Люботині було знову відкрито 1 квітня 1921 р. Завідуючою дитбудинку було призначено Олену Михайлівну Хитрюк.[179] Розташовувався він у приміщенні колишньої дачі Демкова. Вже до 11 квітня 1922 р. у дитячому будинку знаходилося 32 вихованці,[180] а станом на 15 травня — 55.[181] Але становище дитбудинку було скрутне. У вересні 1921 р. у своїй доповідній записці волвиконкому завідуюча дитячого будинку зазначала: "...детдом без света, нет ламп и никто этим не занимается. До сих пор нет музыкального инструмента... Нет буфета для чайной посуды — в результате имеющаяся посуда побита. Нет часов. Нет одеял и теплой одежды, и сейчас половина детей уже простужена. Сейчас дети вынуждены укрываться мешками. Полностью отсутствует топливо. Нет запаса овощей».[182] Але, не зважаючи, на звернення завідуючої ситуація кардинальним чином не змінилася. Було вирішено питання забезпечення дитячого будинку дровами, частково забезпечили посудом та теплим одягом.

Для влаштування колоній та дитячих будинків у квітні 1920 р. рішенням волвиконкому було виділено націоналізовані помешкання (будинки) Порай-Кошиця, Певного В.А., Певного І.А., Ліцина, Мацко, Демкова.[183]

Згідно з рішенням президії Дорпрофсожу Південної залізниці від 9 квітня 1921 р., в Люботині було відкрито дитячу колонію на 100 чоловік. 50% місць виділялося виключно дітям залізничників Харківського вузла, які знаходяться в особливо скрутному становищі (сироти, багатодітні).[184] Пізніше, цей дитячий будинок отримав назву «дитячого санаторію спрощеного типу». Завідуючою санаторієм призначена Любов Миколаївна Упирь.[185] Положення про санаторій, затверджене Дорпровсожем у липні 1921 р. передбачало розподіл дітей на групи по 15 чол., призначення у кожну групу керівника, який ніс повну відповідальність за виховання дітей своєї групи. Передбачалося також особливу увагу звертати на розвиток дитячих м’язів — для цього організовували різні дитячі ігри та гімнастичні вправи.[186]

Перші місяці роботи цього санаторію призвели до серйозного конфлікту між деякими керівниками груп, в основному малодосвідченими людьми, направленими партійною та комсомольською організаціями та правлінням санаторію. Причиною конфлікту була політизація всіх заходів. Для ліквідації конфлікту Валківський повітовий відділ народної освіти у своєму приписі зобов’язав правління санаторію протягом 24 годин звільнити всіх керівників груп.[187] 26 липня 1921 р. профспілковий комітет (місцевком) працівників освіти направив для роботи в дитбудинок нових педагогічних працівників, які мали стаж роботи: Стефанову В.В., Детинич І.Т. (із школи № 2), Батечко Л.Р. (із школи № 4), Рудецьку Д. (із школи № 1), Колісніченко (з Яловенківської школи); а в санаторій — Пилипченко О. (школа № 1), Чепурину К.І. (школа № 2, Луценко А. (Трудолюбівська школа), Орябінську М.І.[188]

У березні 1922 р. із Померок в село Гиївку, в колишній маєток П.Д. Святополк-Мирського було переведено дитячий будинок ім. Т.Г. Шевченка.[189]

Згідно постанови Валківського повітового відділу народної освіти від 11.10.1921 р. у Люботині було влаштовано дитячий будинок для голодуючих дітей.[190]

У 1921 р. розпочав працювати і перший дитячий садок, в якому виховувалося 50 дітей.[191]

З 1 жовтня 1921 р. всі школи Люботина були передані у розпорядження спілки транспортників, а з 1 січня 1922 р. — Дорсоцвосу (управління соціального виховання Південної залізниці).[192] Зміни у підпорядкуванні навчальних закладів міста в цей час ніяких позитивних змін у процес навчання та виховання не внесли. Більше того, ситуація щодо забезпечення вчителів значно погіршилася. У зв’язку з передачею шкіл, місцева влада, сподіваючись на забезпечення вчителів залізницею, вчасно не провела збору у волості спеціального податку на утримання шкіл.[193] Збір розпочався наприкінці грудня 1921 р., але був малорезультативним. На спільному засіданні місцевкому працівників освіти, волосного відділу народної освіти та голів шкільних рад 28 лютого 1922 р. зазначалося: "Материальное положение школы, работа учителей протекают ненормально. Школы до сего времени не прекратили своей работы, работая кое-как и то исключительно потому, что школьные работники продолжают работать в самых ужасных условиях — не получая ни жалования, ни продовольствия: надеялись на помощь как со стороны населения, нужды которого обслуживают, так и со стороны организаций и властей".[194]

Протягом 1922 р. ситуація ще більше погіршилася. Господарські труднощі спричинили зменшення асигнувань на освіту. Відбулося скорочення штату вчителів. Зменшилася кількість учнів охоплених навчанням, а відповідно зменшилася і мережа класів. З початку 1922-1923 навчального року почала вводитися плата за навчання.

15 січня 1923 р. освітяни Люботинської волості на своєму з’їзді ухвалили таке рішення: "Во всех школах района, согласно полученному циркуляру, проводится взимание платы за обучение. Эта мера, с целью увеличения местного бюджета, дает отрицательный результат. Многие родители отказываются платить, забирают детей из школ, т.к. плата налогов очень тяжелая, и к тому же приурочены к одному времени. Учителя района не берут на себя ответственности за последствия. Эта мера приемлема в городе, но не в селе».[195]

Таким чином, не зважаючи на значні труднощі, освіта нашого міста розвивалася. Її розвиток не виходив за рамки загальнодержавних перетворень. Але у порівнянні з Валківським повітом стан розвитку освіти у Люботині залишався вищим.

Кампанія українізації охопила всі сфери життя Української РСР. Вона мала позитивний вплив на розвиток всіх галузей культури на Україні, особливо народної освіти.

У 1923 р. всього в Люботинському районі було 13 шкіл соціального виховання (із них 9 на утриманні райвиконкому, 4 на патронаті) та 5 залізничних шкіл.[196] У Гиївці працювала одна трудова школа, завідуючим якої був Козирєв Іван Олексійович. Вчителями працювали Козирєва Ганна Степанівна та Полтавська Серафима Миколаївна.[197] У цьому ж році школи отримали у довічне користування присадибні ділянки та були звільнені від сплати земельного податку.[198] Всього у школах району у 1923 р. навчалося 1366 учнів.[199]

Викладання предметів у всіх школах велося українською мовою.

У жовтні 1924 р. у школах Яловенківської сільради навчалося 372 учні. На 41 учня приходився один учитель. Місцевим населенням за власні кошти утримувався 1 учитель.[200]

У той же час у звіті райвиконкому зазначалося, що на станції Люботин було 18 безпритульних дітей різного віку.[201]

Суттєвим недоліком роботи школи у той час була недооцінка вивчення основ наук, що випливала з так званих комплексних програм, введених Наркомпросом у 1923 р. Вони орієнтували вчителів та учнів на виконання практичних справ і «попутне» вивчення деяких предметів шкільного циклу. Відсутність послідовності і системи в навчанні призводила до поверхового засвоєння навчального матеріалу, внаслідок чого забули про просте навчання дитини читанню, письму і рахунку.

Процес перебудови школи на Україні до другої половини 20-х рр. значно ускладнювався ще і господарськими труднощами. У школах не вистачало найнеобхіднішого: підручників, зошитів, меблів. У 1923-1924 рр. постачання шкіл підручниками та наочними посібниками через відсутність коштів було нульовим. Лише деякі школи району були забезпечені підручниками на 75%.[202]

Значна частина шкіл та вчителів утримувалася за рахунок патронування. Так, у 1924 р. кошти на утримання вчителя у с. Гиївці, що був на патронуванні, збиралися із громади села шляхом самооподаткування забезпечених батьків у розмірі не більше 3 крб. з одного учня. Від сплати звільнялися бідні верстви селянства.[203] Завідуючим Гиївської школи був Шукаленко І.П., на патронаті знаходилася його дружина Шукаленко Н.М.[204]

З осені 1924 р. у залізничній Люботинській трудовій школі № 1 в Старому Люботині були відкриті старші групи, бо діти села не могли відвідувати семирічки в хут. Яловенковому та на ст. Люботин.[205]

Вже з 1925 р. питання патронування вчителів було зняте, всі вчителі утримувалися за рахунок держави. Для закріплення вчительства на селі уряд України в серпні 1925 р. спеціальним декретом встановив ряд пільг для працівників освіти. Зокрема вчителям сільських шкіл встановлювалася 20% надбавка до основної зарплати, забезпечувалися безкоштовним житлом, паливом та освітленням; через кожні 5 років роботи на селі надавалася додаткова двомісячна відпустка з відрядженням до найближчих культурних центрів країни.[206] З 1 жовтня 1926 р. ставка заробітної плати вчителів збільшилася з 35 до 40 крб.[207]

З кожним роком поліпшувалося охоплення дітей навчанням. У 1926 р. у районі дітей 8-9-річного віку було 3505 чол. До шкіл було прийнято 1345 чол. (38,1%), не відвідувало школу 2160 дітей.[208]

З метою підвищення ділової кваліфікації та політичного рівня вчителів було здійснено ряд заходів: введена посада районного інспектора з питань соціального виховання дітей та у вересні 1926 р. була проведена п’ятиденна вчительська конференція з підготовки вчителів до нового навчального року.[209] З 1927 р. працювало райметодбюро.[210]

У вересні 1926 р. у районі вже працювало 59 вчителів.[211]

Через незадовільне відвідування занять учнями Гиївської школи та з метою виконання навчальних програм місцева сільрада своїм рішенням від 11 квітня 1926 р. продовжили термін навчання у школі до 1 червня 1926 р.[212]

Найбільш переповненою була Старолюботинська школа, тому у жовтні 1926 р. їй було виділено додаткову кімнату у Люботинській сільраді.[213]

У 1927 р. в Люботинському районі працювала вже 21 школа і, крім цього, ще 6 залізничних в Люботині.[214]

У липні 1927 р. була реорганізована районна школа в хут. Яловенковому, яка мала по два класи-комплекти: частина класів була передана залізничним школам.[215]

З метою розвитку спортивно-масової роботи у жовтні 1927 р. Старолюботинська сільрада виділила місцевій школі землю для влаштування фізкультурного майданчика.[216]

У жовтні 1928 р. у школі Старого Люботина була організована ще одна п’ята (найстарша) група. Всього у школі було 13 груп, в яких навчалося 494 учні. Школа відзначалася високим рівнем організації та проведення занять у драматичному та музичному гуртках. Працювали природничий гурток та безвірників. На уроках трудового навчання учні працювали у палітурній майстерні. Проблемами школи були: незадовільний стан викладання фізкультури та співів через відсутність фахівців та мале приміщення школи, яке не вміщало всіх учнів.[217]

За матеріалами засідання Люботинського райвиконкому від 15 січня 1930 р. охоплення дітей навчанням віком 8-9 років складало 95% по району. Президія РВК відмічала значні досягнення в справі "висування вчителів на адміністративно-педагогічну роботу та комсомолізацію апарату завідуючих школами».[218] Усі школи були охоплені соціалістичним змаганням. У більшості люботинських шкіл було організовано практичне опрацювання методичних питань. Серед негативних моментів у діяльності шкіл району відмічалося: відсутність чіткої роботи по антирелігійному та інтернаціональному вихованню, наявність фактів вживання вчителями антипедагогічних заходів впливу на порушників дисципліни (ставлення в куток), недостатня педагогічна підготовка та низький рівень політзнань частини вчителів району.[219] У результаті розгляду цього питання президія Люботинського РВК ухвалила рішення, в якому зазначалося: скликати в селищі Яловенкове «...конференцію культсил, на якій обговорити питання політосвітньої роботи з неписьменними»; утворити інститут «політбесідників та лекторів в сільрадах»; гуртки безвірників у школах реорганізувати у товариства "Юних безвірників".[220] Планувалося також перевести всі семирічні школи до шкіл селянської молоді.

Мережа шкіл у 1928-1930 рр. збільшилася. Почали працювати початкові школи в Байраці (завідуючі Гребенюк Г.І. (1928 р.), Спольніков І.Т. (1929 р.))[221] та Каравані (вчитель Грозь Антон Герасимович, груповод Герман В.М.).[222] збільшилася кількість класів у Гиївській школі. У 1930 р. тут працювали завідуючим Кузьменко Н.Ю., вчителями Мельник М.А., Шукаленко Н.І.[223] Завідуючими Старолюботинської школи були Свірчевський, Бойко Х.В., Яловська А.П., у Яловенківській школі — Кіреєва.[224]

Персональний склад вчителів та завідуючих шкіл змінився з початком 1930/1931 н.р. У Яловенківській школі працювала завідуючою Шукаленко Надія Іванівна, вчителями Кіреєва Івга Олексіївна, Мартинова Ольга Матвіївна та Панкеєва-Польчинська Наталія Олексіївна.[225] Завідуючою Гиївської школи стала Артюхова Олена Семенівна, вчителями працювали Мельник М.А., Магілевич С.Ф., Дмитренко Р.І.[226] Найбільше вчителів було у Старолюботинській школі, яка підпорядковувалася райвиконкому.

У 1930 р. у ній працювали: один завідуючий (Хотунцев Яків Якович), дев’ять вчителів та три груповоди.[227]

Президія Люботинського райвиконкому 13 червня 1930 р. затвердила акт про передачу освітніх установ народного комісаріату шляхів сполучення та соціального виховання у відання райінспектури при райвиконкомі.[228] Але через ліквідацію району фактична передача шкіл не відбулася. 6 шкіл м. Люботина залишились у підпорядкуванні Південної залізниці.

Паралельно із розвитком мережі навчальних закладів, збільшенням охоплення дітей навчанням значна увага в районі приділялася ліквідації неписьменності серед дорослого населення.

Роботи по ліквідації неписьменності у Люботинському районі розпочалися з кінця 1923 р., до неї залучалися вчителі, але, як зазначала І районна конференція Рад 24 лютого 1924 р., "...селяни відносяться індиферентно до ліквідації своєї неписьменності і не виділяють час на ліквідацію неписьменності».[229]

У січні 1924 р. на загальних зборах жителів Старого Люботина розглядалося питання про ліквідацію неписьменності. Населення було повідомлене про відкриття пункту з ліквідації неписьменності і розпочався запис бажаючих на курси.[230]

На засіданні президії Люботинського райвиконкому 5 лютого 1924 р. при розгляді акту обстеження сільради зазначалося, що в Старому Люботині облік неписьменних дорослих не зроблено, лікнепи не працюють.[231] Серед призовників цього року було 4 неписьменних.[232] Не кращою була ситуація і в інших населених пунктах району.

Для активізації роботи у райвиконкомі, а дещо пізніше і у кожній сільраді, у квітні 1924 р. була створена надзвичайна комісія по боротьбі з неписьменністю у складі голови РВК Жихарєва, Гончаренка, Барчана М.П., представників жінвідділу, райпарткому та місцевкому.[233]

До жовтня 1925 р. було проведене обстеження всіх жителів Люботинського району стосовно їх вміння читати та писати.[234] В результаті отримали чіткі дані про неписьменних усього району, виходячи з яких планували ліквідацію неписьменності. У розроблених райвиконкомом заходах передбачалося повністю ліквідувати неписьменність у районі до 1930 р.[235] Більш активно почали працювати гуртки з ліквідації неписьменності. Активну допомогу у цьому населенню надавали комсомольці та незаможники. Вже у квітні 1930 р. у Люботинському районі працювало 19 груп з ліквідації неписьменності, в яких навчалося 1072 учні. Успішно закінчили курси лише 721 громадянин, 180 залишили на повторний курс, 171 — залишили курси з невідомих причин.[236] У Старому Люботині цього року випускниками курсів лікнепу стали 90 слухачів.[237]

У 1923-1925 рр. питанням ліквідації неписьменності опікувалося Люботинське районне товариство допомоги ліквідації неписьменності ім. Леніна.[238] З 1926 р. в районі почало свою діяльність товариство «Геть неписьменність». Його членами стали незаможники, працівники радянських установ та організацій. 16 жовтня 1927 р. вольовим рішенням голови Старолюботинської сільради всі члени сільради вступили в товариство. Головою товариства було затверджено Сушка.[239]

До 1930 р. робота з ліквідації неписьменності послаблюється в Яловенківській, Гиївській, Коротичанській, Огульчанській сільрадах.[240] Наприкінці 20-х рр. частину коштів на утримання лікнепів збирали з громадян, позбавлених виборчих прав.[241] Лише 54,3% неписьменних навчилися читати та писати.

На засіданні президії Люботинського райвиконкому 11 травня 1930 р. «за дбайливе проведення роботи по лікнепу» були премійовані 10 кращих груповодів, сільметодистів, сільоргів та голів надзвичкомів екскурсією до Дніпрельстану. Серед них були Хатунцев, сільорг Старого Люботина, та груповод Захаренко,[242] інші з Добропілля, Мерчика та Огульців. Одночасно була організована екскурсія до Дніпрельстану і 20 кращим учням-лікнепівцям району.[243]

Крім мережі шкіл та лікнепів, у Люботині влаштовувалися дитячі будинки.

У цей час у Гиївці продовжував функціонувати дитячий будинок ім. Т.Г. Шевченка. Завідуючою цього будинку у 1923 р. була Попова Ганна Павлівна, завгоспом — Федиченко Федір Захарович.[244] Цей дитячий будинок був дослідно-показовим з сільськогосподарською школою.[245] Будинку належали значні земельні площі, на яких працювали учні, вирощуючи необхідну сільськогосподарську продукцію. У 1925 р. у зв’язку із сільськогосподарським спрямуванням дитбудинок отримав завдання встановити тісні стосунки з селом. Наступного року дитбудинок отримав трактор для обробітку земельних угідь.[246]

У 1923 р. у хут. Яловенковому управлінням Південної залізниці був влаштований Люботинський дитячий будинок "Юная коммуна».[247] Знаходився він у націоналізованих дачах Баумана, Котлярова та Титова.[248] Але проіснував він всього декілька років.

На базі націоналізованих дач Мацко, Ліциних, Листопадської у 1923-1929 рр. працював дитячий будинок № 3. У 1926-1927 рр. його завідуючою була Шаповалова А.Х.[249]

Згідно з постановою президії Харківського окружного комітету робітничих, селянських та червоноармійських депутатів від 17 червня 1929 р. та на відзначення 50-річчя Г.І. Петровського, Харківській округовій інспектурі народної освіти було доручено організувати дитячу колонію на 250 учнів в Гиївці Люботинського району в колишньому маєтку Святополк-Мирського. На час організації колонії було затверджено штат працівників колонії у складі завідувача, завідувача господарством та сільським господарством, вартовий та інженер для безпосереднього керівництва ремонтом та будівництвом.[250]

У подальшому в селі Гиївці у 30-х рр. працювала дитяча колонія ім. Г.І. Петровського.[251]

Розвивалася у районі і мережа дитячих дошкільних установ, яка у 1930 р. складалася із 19 дошкільних закладів, на утримання яких у бюджеті закладалася сума 17972 крб.[252]

Таким чином, розвиток освіти у місті відбувався у рамках загальнодержавних перетворень.

Зміни у промисловому розвитку країни вимагали проведення серйозних змін в роботі школи. Першочерговим завданням ставало забезпечення більш якісної підготовки випускників шкіл до вступу у вищі та середні учбові заклади. А це в свою чергу вимагало більш серйозного відношення до постановки шкільної справи. У першу чергу мова йшла про створення відповідних умов для роботи школи, посилення її учбово-матеріальної бази, забезпечення педагогічними кадрами і перебудови змісту навчально-виховного процесу.

Теоретичне обґрунтування ці завдання знайшли у цілому комплексі патріотичних та урядових постанов, які були прийняті на початку 30-х рр. Це, перш за все, постанови від 5 вересня 1931 р. «Про початкову середню школу» і від 25 серпня 1932 р. «Про навчальні програми та режим у початковій і середній школі», які мобілізовували органи народної освіти, педагогічні колективи шкіл на серйозні зміни в діяльності шкіл.

30-ті рр. характерні появою у нашому місті середніх шкіл. У 1938 р. у місті діяли такі навчальні заклади: у селищі Яловенковому — 7, в яких навчалося 2933 учні. Серед них дві школи були початковими (169 учнів); 2 неповні середні (782 учня) та 3 середні (1982 учні).[253] У Старому Люботині була середня школа, в якій навчалося 752 учні. Неповна середня школа діяла в Гиївці. Її відвідував 291 учень.[254] Існувала початкова школа в Каравані. У передвоєнні роки ії директором був Карабут Дмитро Іванович.[255]

Люботинська залізнична школа № 13 (зараз ЗОШ № 1) стала середньою у 1936 р. У цей час в школі працювали висококваліфіковані вчителі: Софія Анатоліївна Сукачова — вчитель російської мови та літератури, Ніна Самойлівна Червонецька та Бойко Хома Васильович — вчителі математики, Шевченко Марія Афанасіївна (з 1934 р.). Одним із перших піонервожатих у школі був Варіч.

Перший випуск десятикласників у цій школі відбувся у 1938 р. Серед перших випускників школи багато стали вчителями, лікарями, журналістами. У школу повернулась спочатку вчителем, а потім директором Березко Олена Іванівна, журналістом стала Пєтухова Євгенія Іванівна. Напередодні війни, в 1941 р. у школі відбувся четвертий випуск, значна частина якого пішла на фронт і не повернулась.

У Гиївці продовжував працювати дитячий будинок, директором якого у передвоєнні роки був Літвін Леонтій Єлисейович.[256]

Харківським райкомом партії у цей час була введена практика затвердження викладачів історії на засіданнях бюро. 5 лютого 1941 р. директором і викладачем історії Люботинської неповної середньої школи № 1 було затверджено Кудіна Йосипа Георгійовича.[257]

У пристанційному селищі працювали дитячий садок, який змогли відвідувати 50 дошкільнят та ясла (60 дітей). Ясла були і в Старому Люботині (35 чол.).[258]

Після звільнення міста у всіх школах розташовувалися госпіталі. Заняття у школах цього року розпочалися у жовтні-листопаді 1943 р. після звільнення приміщень госпіталями. Залізничним школам допомагали підприємства залізниці. Найскладнішим було питання відновлення Гиївської школи, яка була майже повністю зруйнована прямим попаданням снаряду. Повністю вона була відновлена лише до початку нового навчального року. У 1943/1944 навчальному році не вистачало найголовнішого: парт, столів, стільців, повністю були відсутні наочні посібники, підручники, зошити. Ремонтувати школи допомагали батьківські комітети та самі учні.

Вже у 1944 р. за школами були закріплені шефи: школа № 13 — 10 дистанція колії, № 15 — паровозне депо, № 16 — ст. Люботин, № 17 — вагонно-ремонтний пункт, Караванська — спиртзавод, Гиївська — колгосп "Нове життя».[259]

Дещо поліпшилася ситуація в школах на початку 1944/1945 навчального року. Але все-таки не вистачало у школі № 13 60 парт, № 14 — 30 парт, у Каравані на 198 учнів було лише 10 парт.[260] Не вистачало підручників. У школі № 13 248 учнів були забезпечені підручниками на 25%.

Школами керували в цей час Решетняк (№ 13), Гайворонська (№ 14), Сушко (№ 15), Сенчук (Караван).[261]

У перші післявоєнні роки у середній школі № 13 працювали Літовченко Кіндрат Сергійович, Борецький Станіслав Володимирович, Шевченко Марія Афанасіївна, Березко Віктор Михайлович та інші. Між класами було організовано соцзмагання, підсумки якого були підведені 6 листопада 1944 р. Переможцям змагання були вручені вимпели та присвоєно звання «гвардійський клас». Активно працювали драматичний гурток (керівник Бойко Фома Васильович) та хор.

Вчителями залізничної школи № 14 працювали Бондаренко, Скубачевська О.П., Коломієць Н.С., Пономаренко С.І.

Вчителями, учнями та громадськістю Люботина була проведена величезна робота з відновлення та організації роботи залізничних та міських шкіл.

Кожна школа вже у 1944 р. мала підсобні господарства, які забезпечили школи продуктами для організації гарячого харчування у 1944/1945 навчальному році.[262]

Освіта.

Повільно відбувалися зміни на краще в системі освіти. У 1951 р. на території міста функціонувало 8 середніх і неповних середніх шкіл, із них 2 на бюджеті міста (Караванська та Гиївська) та 6 залізничних. Шкільні приміщення були перевантажені, навчання проводилося у дві-три зміни, були відсутні спеціальні кабінети, піонерські кімнати. На низькому рівні проводилася позашкільна робота через відсутність Будинку піонерів.[263] Динаміку розвитку освітньої галузі у цей час можна прослідити за такими даними:

Дані про розвиток освіти м. Люботина у 1950-1952 рр.[264]

  1950/1951 1951/1952 1952/1953
Шкіл 8 8 8
Учнів 4439 4471 4347
Вчителів 182 185 190
В т.ч. вчителів з вищою освітою 80 87 101
Класів 126 127 128
Навчальних гуртків та гуртків художньої самодіяльності 42 57 64
Дитячих дошкільних закладів 3 3 3
Дитячих будинків 3 3 3
Шкіл робітничої молоді 1 1 1
Учнів вечірньої школи 265 247

У 1950 р. у дитячому будинку кондитерської фабрики «Жовтень» («Кофок») виховувалося 35 дітей, з них сиротами були лише шестеро. Обслуговуючий персонал становив 19 чоловік.[265] Директором працював Літвиненко. Зважаючи на невелику кількість дітей та враховуючи наявність у місті інших дитбудинків, Люботинська міська Рада у серпні 1950 р. порушила клопотання перед Міністерством харчової промисловості про перевід дітей з будинку відпочинку в інші дитбудинки. Але клопотання не задовольнили, будинок продовжував працювати до кінця 50-х рр.

На початку 50-х рр. державою було поставлено перед школами завдання повернутися до принципів політехнізації навчання. Під цим поняттям розумілося ознайомлення учнів з основними принципами усіх процесів виробництва і надання дітям навичок користування найпростішими знаряддями усіх виробництв. Відповідно до цих вимог у 1952 р. були переглянуті плани навчально-виховної роботи шкіл, були введені нові предмети, збільшена кількість годин на суспільно-корисну працю учнів. У зв’язку з цим знову як першочергове постало питання про створення відповідної матеріально-технічної бази шкіл, зокрема шкільних майстерень, кабінетів і лабораторій, посилення шефської допомоги школам з боку промислових підприємств, колгоспів та радгоспів.

Виходячи з цих постанов, підготовка шкіл до нового 1952/1953 навчального року була визнана незадовільною із-за незабезпеченості шкіл найнеобхіднішим — партами. У школі № 14 учні змушені були сидіти по четверо за партою. У цілому школам не вистачало 330 парт. Найбільша потреба їх була у СШ № 16 (170 штук).[266]

У 1954 р. було збудовано нове типове двоповерхове приміщення для початкової школи № 14 по вул. Леніна. З 1954 р. школа стала середньою.[267]

У 50-ті рр. для політехнізації навчання, ознайомлення з професією водія та автослюсаря у СШ № 13 з’явився автомобіль.

У 1955-1956 рр. з метою політехнізації навчання у СШ № 15 було створено майстерню та автоклас, але підшефний радгосп «Комунар» довго не передавав автомобіль на баланс школи.[268]

У СШ № 13 до нового 1956/1957 навчального року у зв’язку з передачею ще одного приміщення було влаштовано столярну та слюсарну майстерні на 20 робочих місць та фізкультурний зал.

У зв’язку з запровадженням політехнічного навчання особлива увага зверталася на викладання біологічних дисциплін. Школи, в першу чергу сільські, забезпечувалися навчально-дослідними ділянками, широкого розмаху набула робота юних натуралістів та тваринників.

У 1956 р. учням середніх шкіл № 13 та № 15 під навчально-дослідні ділянки виділили відповідно по 1 та 0,5 га землі.[269]

У вересні 1956 р. місто було розділене на мікрорайони і списки дітей цих мікрорайонів були закріплені за школами №№ 12, 13, 14, 15, 16, 17 Гиївською та Караванською.[270]

З 1956 р. у школах почали працювати шкільні буфети.[271]

Певна робота з політехнізації відбувалася і у Люботинській школі робітничої молоді (директор Харитонов М.І., завуч Радченко І.). Адміністрація школи поставила перед собою завдання за два роки повністю забезпечити школу наочними приладами, необхідними для політехнізації навчання. У цьому велику допомогу їм надавали люботинські підприємства. Паровозне депо виділило на придбання наочних приладів 1000 крб., дистанція колії 400 крб., вагонне депо — 800 крб. Крім того, школі передали цілий ряд механізмів, приладів та інструментів. Начальник паровозного депо Руднєв виділив матеріал для виготовлення приладів. Зробили багато геометричних фігур з дроту, скла, картону.[272]

Багато вчителів брало активну участь у громадському житті міста. Вони часто виступали з доповідями та лекціями перед залізничниками та жителями Люботина. Наприкінці 50-х рр. у Люботині було організовано міську групу товариства для поширення політичних і наукових знань, керівником якої був директор школи робітничої молоді М.І. Харитонов. Повагу численної аудиторії заслужили вчителі: Тихонова З.П., Ушкаленко Г.Н., Радченко І.Д., Трохименко М.М., Саркасян та інші.[273]

Незважаючи на проведену певну роботу, справа політехнізації у місті просувалася повільно. У січні 1960 р. це питання розглядалося на виконкомі міськради і було зазначено, що "...политехнизация в школах города находится в зачаточном состоянии, директорам очень трудно проводить работу, так как специальностей мало. Шефы не оказывают действенной помощи и числятся только на бумаге».[274] Спеціальним рішенням школам були призначені нові шефи. За СШ № 13 закріпили шефами технічне училище, ПЧ-10, № 14 — паровозне депо, ткацьку фабрику, № 15 — радгосп «Люботинський», № 16 — вагонне депо, № 17 — радгосп «Комунар», № 12 — 2 відділення радгоспу «Комунар», Гиївська НСШ — відділення радгоспу «Березівка», Караванська — Караванський спиртзавод.[275] У жодній школі не було типової майстерні для політехнічного навчання учнів, школи не були укомплектовані й інвентарем (станками, інструментами) згідно нормативної документації.

На виконання закону «Про зміцнення зв’язку школи з життям і дальший розвиток системи народної освіти в СРСР» (1959 р.) всі середні школи перетворювалися в школи з виробничим навчанням, де старшокласники поряд із загальноосвітньою підготовкою опановували певну робочу спеціальність промислового або сільськогосподарського профілю.

У м. Люботині у 1960 р. лише дві школи змогли забезпечити виконання цього закону. Учні середньої школи № 13 (директор Каюков О.І.) проходили виробниче навчання на базі залізничного технічного училища № 9, а виробничу практику проходили у паровозному депо. Учні опановували спеціальності слюсарів по ремонту електровозів (33 чол.), слюсаря-інструментальника (37 чол.), електромонтерів СЦБ (63 чол.).[276]

У середній школі № 14 (директор Лубяний Б.М.) виробниче навчання проходило на базі паровозного депо Люботин та Люботинської ткацької фабрики. Учні 9-10 класів вивчали спеціальності ткача, столяра, слюсаря, лаборанта та свердлувальниці.[277]

Аналіз здійснюваних заходів у системі освіти показав, щодо запровадження виробничого навчання та у зв’язку з цим, перехід на 11-річну освіту, були поспішними. Тому у 1961 р. ці реорганізації були відмінені спеціальною постановою уряду.

Саме в цей час було завершено перехід з семирічної на восьмирічну освіту учнівської молоді, по місту більшість випускників 8-х класів продовжували навчання в середній школі. Розширення загальної середньої освіти знову поставило питання про зміцнення навчально-матеріальної бази шкіл.

Наприкінці 50-х на початку 60-х рр. ця проблема дуже загострилась і місцеві органи вимушені були постійно шукати шляхи її вирішення.

Через відсутність достатньої кількості шкільних приміщень жодна школа міста на початку 60-х рр. не перейшла на однозмінний режим роботи.

Тому при розгляді на виконкомі міської Ради у серпні 1960 р. питання про підготовку шкіл до нового навчального року було прийнято рішення про здійснення в школах № 13 та № 16 прибудови до існуючих приміщень, а в школі № 15 надбудову третього поверху для найшвидшого вирішення питання переходу шкіл на однозмінний режим роботи.[278]

СШ № 16 та № 13 здійснювали прибудову у наступні роки, СШ № 15 не дозволили технічні можливості існуючого приміщення.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів СРСР № 1115 від 24 жовтня 1960 р. «Про передачу частини загальноосвітніх шкіл Міністерства шляхів сполучення у підпорядкування Міністерств освіти союзних республік» та з метою поліпшення навчально-методичної роботи, усунення дублювання у керівництві загальноосвітніми школами по Люботину в систему Міністерства освіти було передано шість шкіл. При передачі було змінено статус школи № 16: із середньої вона була реорганізована у восьмирічну (після прибудови приміщення вона знову отримала статус середньої школи).[279] Характеристику шкіл, що були передані залізницею, дає таблиця:

Список залізничних шкіл м. Люботина, які були передані Міністерству освіти.[280]

№ школи Отримала назву Мова навчання Заг. кількість учнів Кількість класів Заг. площа шкільних приміщень (м2)
1-4 5-7 1-10 Всього
№13 №1 рос. 950 10 10 6 26 1100
№14 №2 укр. 696 8 5 7 20 2410
№15 №3 укр. 822 11 8 4 23 690
№16 ВШ №4 рос./укр. 678 9 8 3 20 760
ВШ №12 ВШ №5 укр. 431 7 4 1 24 570
№17 ВШ №6 укр. 295 4 4 1 9 1250

У 60-ті рр. активно продовжувалося будівництво шкільних приміщень.

Рішенням виконкому від 11 березня 1961 р. будівництво шести класних кімнат в школі № 5 було оголошено народною будовою.[281]

У 1963 р. було завершено будівництво нового типового приміщення СШ № 1 по вул. Шевченка. Це дало можливість вирішити частково питання поліпшення режиму роботи шкіл.

З рішенням ХХ з’їзду партії пов’язана ще одна важлива проблема, яка суттєво змінювала існуючу структуру системи народної освіти. Мова йде про створення учбових закладів нового типу — шкіл-інтернатів.

У 1960 р. на Солодівці було завершено будівництво школи-інтернату, яка складалася із великої школи на три поверхи, двох житлових корпусів, їдальні та господарських приміщень. З жовтня 1960 р. вона отримала назву школа-інтернат № 2 м. Люботина. Першим директором школи був Бакуменко П.А.

Своїх перших вихованців школа прийняла з 1 вересня 1961 р., офіційне відкриття школи відбулося 17 жовтня 1961 р. з участю представників обласного відділу народної освіти та місцевої влади.

Цей учбовий заклад спочатку планувався як місце колективного виховання майбутніх будівників комунізму. Вважалося, що досвідчені педагоги та створені державою сучасні умови життя і виховання забезпечать набагато краще виховання, ніж батьки, які повинні плідно працювати, не хвилюючись за своїх дітей. З часом з’являлося в інтернаті все більше вихованців, що потрапляли сюди у зв’язку з тим, що батьки не могли забезпечити контроль за дітьми. Це було викликано різними причинами, наприклад: графіком роботи, постійним відрядженням, проживанням батьків далеко від школи. Більшість дітей знаходилися в інтернаті постійно, але були й такі, що приходили вдень, а на ніч йшли додому — «прихожі». Був встановлений певний розмір платні, що регулярно вносилася батьками. Частина дітей була за рішенням райвиконкомів та міськвиконкомів звільнена від цієї платні: в 1961 р. — 97 чоловік з 485 (20%), в 1962 р. — 107, а 14 учнів були взяті на повне державне утримання. В різні роки ці цифри були різними, але піклування про дітей, про їх сучасне і майбутнє були постійними в стінах цього учбового закладу.

Перший учбовий рік було завершено святом 21 червня 1962 р. Школу закінчили 467 учнів, 465 із них були переведені до наступних класів, і лише два учні залишені на повторний курс. Наступного учбового року за шкільні парти сіли вже 543 учні.[282]

У першій половині 60-х рр. у зв’язку із змінами адміністративно-територіального устрою змінилося й підпорядкування шкіл. З ліквідацією Харківського району всі школи були переведені в Ленінський районний відділ народної освіти м. Харкова. Ці зміни протрималися недовго. Вже з листопада 1964 р. з відновленням Харківського району школи повернулися до Харківського районного відділу освіти.

Наприкінці 60-х рр. у ході підготовки до 100-річчя ювілею з дня народження В.І. Леніна у кожному навчальному закладі міста були створені Ленінські кімнати та куточки, проводилися Ленінські читання, вивчалася біографія та його твори. Школярі-комсомольці готувалися і здавали ленінський залік — звіт про виконання своїх соціалістичних зобов’язань.[283]

На початку 70-х рр. у Люботині працювало 5 середніх, 4 восьмирічних, 1 початкова (хут. Коваленки) та 2 школи-інтернати. 360 робітників отримували освіту у школі робітничої молоді та на консультаційних пунктах заочної школи. Більше 500 учнів отримували освіту у залізничному училищі за такими спеціальностями: помічник машиніста тепловозу, слюсар з ремонту тепловозу, електромонтер СЦБ, провідник пасажирських вагонів далекого прямування. У технічній школі Південної залізниці отримували нові професії та підвищували свій професійний рівень працівники залізниці.

В освітніх закладах міста працював 431 учитель. П’ять із них нагороджені знаком «Відмінник народної освіти України», а вчителю Федору Захаровичу Босенку у 1969 р. було присвоєно почесне звання заслуженого вчителя школи Української РСР.[284]

Міцними знаннями озброювала учнів вчитель Люботинської школи-інтернату № 1 Зоя Іванівна Бобловська. Велику увагу вона приділяла патріотичному вихованню. Червоні слідопити під її керівництвом шефствували над Братською могилою воїнів, яки загинули у Великій Вітчизняній війні. За її активної участі у школі була створена кімната Бойової слави, одна з кращих в області.

Дійсним майстром своєї справи була відмінник народної освіти, вчитель біології Гиївської восьмирічної школи Н.П. Мізина. Всі її уроки були дуже цікавими, проводилися на високому науково-методичному рівні. Разом з учнями вона проводила цікаві дослідження на навчально-дослідній ділянці, турбувалася про озеленення селища.

Представниками педагогічної ниви були Б.Ф. Сіпачкер, Л.Н. Кучеренко, В.П. Петренко, В.П. Широбокова та інші.

У цей час органами освіти району і області надавалася велика увага питанням підвищення кваліфікації та педагогічної майстерності вчителів. Творчо працювали вчителі у районних методичних об’єднаннях вчителів. Ф.З. Босенко довго керував районним об’єднанням вчителів фізики. Педагогічні колективи шкіл впроваджували в практику роботи передовий педагогічний досвід.

Кабінетна система створювала більш сприятливі умови для навчання, давала можливість широко використовувати так звані «нетрадиційні» форми уроку. Кабінети хімії, фізики, біології були створені у навчальних закладах ще у 60-х рр. У 1973 р., першою у місті повністю перейшла на кабінетну систему навчання Люботинська середня школа № 1, вона ж перемогла і у соцзмаганні на кращу підготовку до нового навчального року.[285]

У 1973 р. у залізничному технічному училищі запрацювала нова навчальна слюсарня майстерня та був створений кращий у області кабінет естетичного виховання (викладач Н.Л. Ткач).[286]

У 1974 р. на кабінетну систему навчання перейшла і Люботинська школа-інтернат № 2.

Значні зміни сталися в Люботинській школі-інтернаті № 2 у 1979 р. По-перше, була здійснена повна реконструкція приміщень школи-інтернату, капітальний ремонт спальних приміщень, зовнішніх та внутрішніх інженерних мереж. По-друге, згідно з рішенням Харківського облвиконкому від 13 лютого 1978 р. № 80 «Про організацію загальноосвітніх шкіл-інтернатів для дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків» та про поліпшення матеріального забезпечення цих дітей в школах-інтернатах та дитячих будинках Люботинська загальноосвітня трудова політехнічна школа-інтернат № 2 перейменована в Люботинську обласну школу-інтернат для дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків. Ці зміни привнесли ряд особливостей у роботу всього педагогічного колективу школи-інтернату. Керував роботою цього навчального закладу у цей нелегкий час директор Сематюк Михайло Григорович.

З серпня 1981 р. школа-інтернат була переведена на фінансування до Харківського облвно, що дало можливість поліпшити матеріально-технічну базу закладу.

До початку 80-х рр. всі школи перейшли на цю систему навчання. У всіх школах були обладнані кабінети з основних базових дисциплін. Згідно з вимогами часу були обладнані у СШ № 1 кабінет математики (вчитель Пономарьова В.І.), хімії (вчитель Котляр З.В.). Ці кабінети стали свого роду творчими лабораторіями для вчителя та учнів. Кодоскопи, електронні табло, телевізори, магнітофони стали надійними помічниками з раціонального використання часу на уроці.

Глибоким науковим змістом, високою виховною направленістю, методичною майстерністю відрізнялися уроки та позакласні заходи багатьох вчителів міста. Це уроки вчителів математики, старшого вчителя, відмінника народної освіти Пономарьової В.І., відмінника народної освіти, учителя географії Парфьонової О.К., кавалера ордена Леніна, відмінника народної освіти УРСР, заступника директора з НВР, учителя української мови та літератури Головченко Л.К., відмінника народної освіти, учителя трудового навчання Бондаренка М.В.

При проведенні соцзмагання серед шкіл Харківського району по підготовці до нового 1982/83 навчального року перехідний Червоний прапор за І місце було присуджено педагогічному колективу Люботинської СШ № 1 (директор Черкаско Т.І., секретар партійної організації Луценко Л.М., голова профспілкового комітету Пономарьова В.І.). У школі на основі вивчення передового педагогічного досвіду була «розроблена система заходів з удосконалення навчання, комуністичного виховання учнів». Колектив школи працював над вивченням особистості кожного учня, його реальних можливостей та їх розвитком. У школі проводились політичні акції, мітинги, які закінчувалися проведенням трудових десантів, а зароблені під час проведення трудових десантів кошти, перечислялися у фонд миру. Серед педагогів та учнів ширився рух під девізом: «Делать людям хорошее — хорошеть самому». Педагогічний колектив школи був високопрофесіональним: 2 старших вчителя, 2 методисти, відмінник народної освіти СРСР та 7 відмінників народної освіти УРСР.[287]

У квітні 1984 р. було прийняте на рівні уряду рішення про проведення реформи загальноосвітньої та професійної школи, якою передбачалося здійснити ряд важливих завдань і перш за все, підвищити якість навчання і виховання, забезпечити високий рівень викладання основ наук, докорінно покращити трудове виховання і профорієнтацію молоді. Для реалізації цих завдань цих завдань треба було удосконалити навчально-матеріальну базу навчальних закладів. У першу чергу, вносилися відповідні зміни в мережу шкіл. З 1986 р. розпочався перехід загальноосвітньої школи на 11-річний термін навчання, одночасно запроваджувалося навчання дітей з шести років.

У навчальні плани шкіл були введені нові предмети: основи інформатики та обчислювальної техніки, етика і психологія сімейного життя, ознайомлення з навколишнім світом, основи виробництва та вибір професії. З усіх предметів були навчальні посібники. Це вимагало від адміністрацій шкіл проведення відповідної роботи з педагогічними кадрами, учнями та їх батьками. У кожній школі на виконання шкільної реформи були розроблені плани її реалізації до 1990 р.

Педагогічні колективи творчо працювали над подальшим удосконаленням навчально-виховного процесу, викоріненням формалізму в оцінці знань і практичних навичок учнів.

З 1987 р. в усіх школах здійснювався перехід до систематичного навчання дітей з шестирічного віку. У СШ № 2 був відкритий клас для шестиліток. Для їх навчання було виділено дві класні кімнаті-спальні. Коридор перед цими кімнатами був відділений перегородкою, тут же була влаштована роздягальня для дітей. Здійснення переходу до навчання шестирічок негативно вплинуло на старшу школу: було закрито кабінети математики та біології, школа перейшла на двозмінний режим роботи. Вже в наступному році у школі виникли проблеми з контингентом дітей-першокласників.[288]

Багато труднощів виникало із запровадженням нового предмету основи виробництва. У місті не вистачало робочих місць на базових підприємствах. Дівчатка всіх шкіл суспільно-корисною працею займалися на ткацькій фабриці. Шість учнів СШ № 1 отримали професію хімік-лаборант на Караванському заводі сухих кормових дріжджів. Учні СШ № 2 працювали в тепличному господарстві птахофабрики; СШ № 4 та СШ № 5 працювали на заводі «Металоштамп», у лісництві, на овочевій фабриці. СШ № 3 уклала договір з меблевою фабрикою на виготовлення ящиків.[289] Але частими були випадки, коли учнів нікуди було направити на виробництво, тому суспільно-корисна виробнича праця зводилася до прибирання шкільних приміщень та території.

У рішеннях лютневого (1988 р.) Пленуму ЦК КПСС на перший план було поставлено завдання поліпшити якість знань учнів. Особлива увага у місті приділялася піднесенню ефективності уроку. У практику роботи більшості вчителів стали запроваджуватися нетрадиційні форми занять: уроки-лекції, семінари, диспути, конференції, уроки-роздуми та інші.

На кожному етапі розвитку школи велика увага приділялася позакласній та позашкільній роботі. Виховна робота навчальних закладів залишалась під контролем партійних та комсомольських органів. Значну роботу у цьому напрямку здійснювали піонерські та комсомольські організації шкіл. Під керівництвом партійних організацій піонерські та комсомольські організації проводили значну діяльність в організації суспільно-корисної праці, спортивно-масової роботи серед учнівських колективів. Але всі ці заходи мали чітке політичне направлення.

Учні навчальних закладів міста багато працювали у сусідніх колгоспах та радгоспах. Про деякі значні трудові досягнення школярів міста писала навіть районна газета. У жовтні 1956 р. вихованці Люботинського дитячого будинку № 1 на чолі з директором Заїкою за 2 дні зібрали 6 га кукурудзи і власною машиною вивезли 12 т початків з поля.[290]

У 1959 р. піонерські дружини міста проводили збір металобрухту на будівництво турбін та тепловозів. Учні залізничних шкіл зібрали і здали 85 т металобрухту.[291] Учні СШ № 13 у ході шкільної акції «Сталевим магістралям Батьківщини» за досить короткий строк зібрали 28460 кг металобрухту та 1538 кг макулатури. Протягом року було вирощено і здано державі 1238 кролів.[292] "Учні 5-7 класів разом з піонервожатими уважно вивчали контрольні цифри семирічного плану, постанову партії і уряду про зв’язок школи з життям».[293]

Вирощуванням кролів наприкінці 50-х на початку 60-х рр. займалися всі школи. У дитячому будинку № 1 у 1960 р. утримувалося 337 голів кролів, в т.ч. 179 кролематок. У СШ № 13 кількість кролів у порівнянні з попереднім зменшилося і становило всього 16 кролематок.[294]

На засіданні виконкому Люботинської міської Ради відмічалося, що школи міста посідають перші місця в районі по збору металобрухту та мають значні успіхи у вирощуванні кролів.[295] Широкому зв’язку навчання з життям сприяла організація в багатьох школах трудових комсомольсько-молодіжних таборів і виробничих бригад для роботи в колгоспах.

У 1969-1973 рр. табір праці та відпочинку СШ № 4 (директор Кондратенко І.Ф.) знаходився на полях радгоспів «Комунар» та Люботинська птахофабрика. За надану допомогу у 1969 р. адміністрація Люботинської птахофабрики надала учням автотранспорт для екскурсійної поїздки у місто Севастополь.[296] Значний внесок в організацію роботи цих таборів внесли вчителі П.І. Партола та Ф.Ф. Мисик.

Учні СШ №№ 13, 14, 15 працювали на полях радгоспу «Люботинський».

Активну роботу на початку 70-х рр. проводили червоні слідопити та члени інтернаціонального географічного гуртка Гиївської восьмирічної школи. Цікаво у березні 1970 р. вони провели виховний захід «Вулиця його ім’я», на якому познайомилися з життям та діяльністю колишнього голови ревкому сел. Гиївки Миколи Васильовича Хижного, якого у 1919 р. вбили куркулі.[297]

На початку 70-х рр. у діяльності шкіл більше уваги надавалося профорієнтаційній роботі, зміцненні їх зв’язків з підприємством Люботина. Традиційними стали вечори-зустрічі випускників шкіл з передовиками різних підприємств міста.[298] У школах почали діяти профорієнтаційні кімнати.

Широко було організоване соцзмагання серед піонерських загонів та дружин напередодні 50-річчя Всесоюзної піонерської організації.

Дружина ім. Героя Радянського Союзу П.Р. Поповича Люботинської восьмирічної школи № 6 провела цікаву зустріч з учасником визволення селища Водяне у роки війни Ф. Нікуліним, який приїхав до піонерів із Комі АРСР.[299]

Багато цікавих, хвилюючих вечорів було проведено в СШ № 3 організатором позакласної роботи Л.К. Головченко. Особливо запам’яталися вечори «Юность против войны», "Дружба, скрепленная трудом».[300]

Піонери Караванської школи взяли шефство над пам’ятником визволителям селища, вели листування із сім’ями колишніх воїнів, які загинули в роки війни, визволяючи селище.[301]

Піонери дружини ім. О. Матросова СШ № 1 до ювілею зібрали 50 т металобрухту, 500 кг каштанів та жолудів для лісництва, 200 кг лікарських рослин, посадили 500 дерев, виготовили 1500 шпаківень, 1300 синичників та 1800 годівниць для птахів.[302]

У травні 1972 р. були проведені підсумки цього змагання на зльоті піонерів Харківського району. Головою районного піонерського штабу був учень Люботинської школи-інтернату № 2 Володя Вігуляр. Правофланговими дружинами на зборі були визнані дружина Люботинської школи-інтернату № 2 (маршрут «Моя Вітчизна — СРСР») та Люботинської СШ № 1 (маршрут "Піонербуд").[303]

У жовтні-листопаді 1972 р. відбувся огляд роботи клубів інтернаціональної дружби. Кращими визнані КІДи СШ № 3 (ім. Р. Зорге) та Люботинської школи-інтернату № 2 ("Різнокольорові галстуки").[304]

Протягом 1972-1973 рр. школи міста брали участь в огляді-конкурсі на кращу постановку військово-патріотичної роботи в середніх школах країни, присвяченому 50-річчю утворення УРСР. У жовтні 1973 р. при підведенні підсумків конкурсу кращою у Харківському районі була визнана Люботинська СШ № 1.[305]

З метою збереження лісових насаджень рішенням міськвиконкому за школами у 1972 р. закріпили лісові масиви: в районі Солодівки (СШ № 2), в районі Водяного (НСШ № 6), в районі Гиївки (Гиївська НСШ). У школах створювалися шкільні лісництва "Друзі лісу».[306]

Крім СШ № 1, значну допомогу лісництву надавали учні Караванської школи. У вересні було оголошено по маршруту піонерської організації «Піонербуд» місячник збору жолудів, в ході якого було зібрано 450 кг жолудів.[307]

Школярі широко залучалися до суспільно-корисної праці. На полях радгоспу Люботинський" та місцевих колгоспах школярі влітку 1973 р. відпрацювали 6000 чоловіко днів. У таборах праці та відпочинку працювало 240 учнів.[308]

Учні школи № 4 у вересні-жовтні 1975 р. зібрали близько 40 т металобрухту та більше 2 т макулатури. Класи-переможці 7А був нагороджений поїздкою у м. Брест, 4А і 4Б — до Полтави, 3А і 6А — до цирку, 7Б — до м. Києва.

Клас-переможець зібрав 6314 кг металобрухту, а в індивідуальному заліку відзначився учень Бойко Валерій, який зібрав 1056 кг та учень 8 класу Притиченко В. — 850 кг.[309]

Значну позашкільну роботу проводив міський Будинок піонерів. У ньому у 1975 р. працювало 20 гуртків за такими напрямками: умілі руки (для молодших школярів), рукоділля, випилювання, драматичний, ляльковий, образотворчого мистецтва, фотогурток, гурток спортивного орієнтування, футбольна секція. Їх відвідував 321 учень.

У травні 1975 р. 50 вихованців гуртка рукоділля після трьох років навчання отримали посвідчення піонерських та комсомольських інструкторів, повністю оволоділи технікою пошиву одягу та в’язання.

Протягом травня-червня 1975 р. гуртківці футбольної секції (керівник Захарченко В.І.) брали учать у районних змаганнях юних футболістів на призи «Шкіряний м’яч», «Юність», «Надія» і вибороли призові місця (2 кубки та диплом І ступеню).[310]

У 70-х рр. у СШ № 4 викликали цікавість у дітей гуртки кінодемонстраторів (керівник Топчій Н.П.), хорового співу (керівник Кунук Є.Ф.), «Юний натураліст» (керівник Кононенко З.А.).[311]

Напередодні ювілейних дат перемоги у Великій Вітчизняній війні у всіх школах активізувалася робота загонів червоних слідопитів.

У 1979 р. червоні слідопити СШ № 3 на Харківській обласній конференції учасників експедиції «Моя Вітчизна СРСР» нагороджені почесною стрічкою «Кращому експедиційному загону» та Почесною грамотою обласної туристичної станції.[312]

Особливе місце в роботі клубу «Пошук» Люботинської школи-інтернату № 2 займав пошук ветеранів війни, які звільняли місто Люботин. З часом червоні слідопити зосередили увагу на 84 Харківській Червоногвардійській стрілецькій дивізії. В результаті багаторічних пошуків було знайдено матеріали про 10 ветеранів цієї дивізії, а 8 травня 1980 р. відбулася зустріч вихованців школи-інтернату з ветеранами 84 ХЧСД. Найбільш активними членами групи «Пошук» були вихованці школи: Таня Гусак, Люда Бабенко, В. Вігуляр, Коля Прудников, Геннадій Гуськов, Інна Дешина, Ганна Кулик, Петро Слюсар та інші. Діяльність клубу «Пошук» протягом багатьох років завдячує ентузіазму учительки української мови та літератури Бабенко М.П.

Дізнавшись, що існує танкер під назвою «Люботин», пошуковці зацікавилися цим, розпочали листування з членами екіпажу, в результаті якого дізналися, що танкер був побудований в японському порту Айой і був спущений на воду 21 серпня 1962 р. Вантажопідйомність танкера 35 т, екіпаж складався з 40 чоловік. танкер в основному виконував рейси по перевезенню нафти та нафтопродуктів на Кубу та інші країни. Це листування призвело до приїзду у м. Люботин 10 грудня 1979 р. делегації представників команди танкера «Люботин» у складі першого помічника капітана О. Поваляєва, третього помічника капітана, голови судового комітету О.О. Чернеги, матроса, члена судкому А.І. Нерова. Зв’язок з екіпажем танкера підтримувався до 1986 р., поки 26 березня 1986 р. він не був зданий на переплавку в порту Наньтунь, біля міста Шанхай в Китаї у зв’язку з закінченням строку експлуатації, а екіпаж був розформований на інші судна.

Певні досягнення мали учні шкіл при виконанні Продовольчої програми. У 1982 р. учні СШ № 5 заготували 24 т зеленої маси, пропололи 40 га сільськогосподарських культур, зібрали 32 т буряків, на площі 12 га зібрали кукурудзу, а на 4 га — соняшник, очистили 62 т кукурудзи, заготували 850 кг горобини, виготовили 1049 ящиків для овочів та фруктів.[313] У 1983 р. учні СШ № 1 здали радгоспу «Люботинський» 600 кг сухого сіна та 5 т зеленої маси.

У Караванській школі протягом багатьох років працювала бригада тваринників.[314]

У 1984 р. учні Караванської школи здали 50 кролів, середня школа № 1 — 20, Гиївська — 5.[315]

За час роботи учнів на ткацькій фабриці у 1982-1983 рр. було перероблено 8500 кг пряжі, з якої виготовлено більше 2000 ковдр.[316]

У 1950 р. у місті діяли два міських дитячих садочки: постійний та сезонний у радгоспі «Люботинський». Працював і один залізничний дитячий садок.[317]

Наприкінці 80-х рр. у місті працювало 7 дитячих дошкільних закладів: 2 залізничних та 5 міських.

Освітня галузь міста представлена 7 школами, 4 дошкільними закладами, міжшкільним навчально-виробничим комбінатом та Будинком дитячої та юнацької творчості. Керує роботою цих закладів відділ освіти (начальник Черкаско Т.І.). За роки існування відділу створена певна система роботи, яка повністю відповідає нормативним вимогам Міністерства освіти України. Свою діяльність відділ освіти спрямовує на виконання Державної Національної Програми «Освіта», «Програми розвитку освіти в м. Люботині до 2010 р.», Законів України «Про освіту», «Про загальну середню освіту», Указів Президента України, наказів Міністерства освіти та науки.

Серйозних змін зазнала освітня галузь у 1996/1997 навчальному році. Було ліквідовано Гиївську ЗОШ І-ІІ ступенів. 25 липня 1996 р. на базі приміщення цієї школи було відкрито класи — філію ЗОШ № 1. Учнівські та вчительські колективи ЗОШ № 7 та ЗОШ № 1 було об’єднано. Відбулися певні скорочення працівників шкіл. Скорочено було 9 посад старших вожатих, 8 підсобних робітників, 8 вихователів груп продовженого дня, 4 посади психологів, 8,5 посади двірників. Проведені скорочення в групі харчування при міськво (4 посади), у відділі освіти скорочено 3,3 посади (2 інспектори-методисти, 1 водій). Після проведених скорочень економічний ефект становив 25,6 тис. грн.

Змінилася також мережа дошкільних дитячих закладів. Ліквідовані ясла-садок № 1 та № 3. У 2001 р. залізничний ясла-садок №№ 74 був переданий у міську комунальну власність.

Сьогодні в місті працює 133 класи, в них навчається 3271 учень.

Існуюча мережа закладів освіти задовольняє потреби населення в дошкільному вихованні, отриманні учнями повної загальної середньої освіти, позашкільному розвитку дітей. Середня наповненість класів по місту 24,6 учня.

З’явилися певні зміни в питанні утвердження в навчальному процесі української мови. З 1 вересня 1997 р. в усіх навчальних закладах здійснювався набір лише україномовних перших класів. За клопотаннями батьків щорічно лише в ЗОШ № 4 відкривається по одному російськомовному класу.

З 1 першого січня 1998 р. при відділі освіти створено міський методичний кабінет. З його появою підвищився рівень науково-методичного забезпечення навчально-виховного процесу.

Вся виховна робота закладів освіти м. Люботина спрямована на формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії рідного народу, прищеплення шанобливого ставлення до звичаїв, традицій українського народу. У місті проводилися фольклорно-етнографічні фестивалі «Всі ми діти твої, Україно», свята «Слобожаночка», «Чарівниця», КВК, «Козацькі розваги», «Інтелектуал» та інші. Щорічно проводиться зліт юних туристів-краєзнавців.

З 1999 р. започатковано проведення зльотів учнів-переможців міських та обласних предметних олімпіад.

Крім того, у місті знаходиться професійно-технічне училище № 16 (готує помічників машиніста тепловозу, провідників) та технічна школа Південної залізниці (проходять курси підвищення кваліфікації залізничників східного регіону України).

 

Переглядів: 5154 | Останнє оновлення сторінки: 10.02.2013